Владимир Михайлов - Глибокий мінус

Колін подивився на Юрка поглядом, що обпік, мов нагай. Хлопець стояв із похнюпленою головою. Колін хотів щось сказати, але змовчав і тільки плюнув.

— Гаразд, — мовив він згодом, зібравшись з думками. — Перевірте всі батареї — як тут із запасом енергії.

Він присів коло Петькового намету, поки обидва хлопчаки, крекчучи, лазили біля залишеного контейнера. Добрий настрій зник, мов його ніколи й не було. Взагалі, звичайно, дурниця — так безглуздо повірити наспіх сконструйованій фантазії про те, що Сизов знайде пакет і залишить його Петькові. Наївно, звичайно. З іншого боку, пробиватись до Сизова треба було так чи інакше. Отож сумувати поки що нічого. Ось коли не вдасться пробитись…

— Ну, готові там? — спитав він.

— Готові, — трохи злякано, як здалось Коліну, мовив Петько. Він підійшов і зупинився за кілька кроків. — Слухай, хлопець мені все пояснив. Загалом невесело, га?

— Авжеж, — погодився Колін.

— Але, можливо, ви його ще спіймаєте…

— Вітра в полі.

— Та ні… Сизов братиме два контейнери в міоценовій групі. Отож там він напевне наткнеться на рести.

— Ясно, — сказав Колін. Він пожвавішав: ну, ще один етап вони, можливо, проскочать без пригод. А там, якщо Сизов і справді полізе в багажник… — Ти дійсно так думаєш? — суворо запитав він. — Чи заспокоюєш?

— Слово честі, — відповів Петько.

— Тоді ми поїдемо. Поснідаєм дорогою.

— Гайда. Їдьте швидше. Чекатиму вас.

— А ти не спи, — сказав у відповідь Колін. — Працюй. З глибокого мінуса відомості є, слово за вами. Термін експедиції закінчується. Ну, успіху в роботі!

— Щасти вам! — відгукнувся Петько.

Знову постала рожева пітьма. Тепер Колін більше не думав про сон — за рестом треба було пильнувати, ні на мить не спускаючи очей з барохронів. Показники тиску часу, які раніше здавалися нерухомими, тепер витанцьовували, відмічаючи флуктуації густини. Від цих явищ можна було чекати яких завгодно неприємностей…

Хронометр неквапливо відлічував фізичні секунди, хвилини, години. Колін сидів, і йому здавалося, що з кожним рухом стрілки він усе важчає, кам'яніє, перетворюється на інертне тіло, яке ніяка сила не зможе одразу зрушити з місця, навіть на випадок крайньої необхідності. Давалася взнаки розбіжність між напругою нервів (її можна порівняти із станом середньовічного в'язня, голова якого лежить на пласі, і сокира піднята, але все не падає, хоч може впасти першої-ліпшої хвилини) і вимушеною нерухомістю м'язів усього тіла, для якого зараз нема жодної роботи — ніякого способу знизити нервовий потенціал. Колін подумав, що руки в нього, власне, так само зв'язані, як і в щойно вигаданого ним в'язня. Так, становище невеселе…

Юркові теж не з медом. Мабуть, тут він повною мірою відчує, що таке наслідки його вибриків. Теж ніякої розрядки.

— Піди подивись, як там рест, — не дуже ' нагрівся? — мовив Колін, хоч термометр був у нього перед очима. Нічого, хай хлопець ступне хоч кілька кроків, усе-таки розімнеться. — Подивися, чи рівномірно гріється…

Юрко радісно зіскочив. Вернувся він швидко, губи його були міцно стулені.

— Так я й думав, — сказав Колін. — В нього один бік був зношений більше.

— Треба охолоджувати, — запропонував Юрко.

— Така система не передбачена.

— Вручну. Візьму балончик з'киснем, обдуватиму в разі потреби…

— Взагалі розумно, — промимрив Колін. — Тільки ж там не те, що сісти, — стояти ніде. Зігнешся в три погибелі… Довго там не простоїш.

— Простою, — сказав Юрко.

— Іди.

Гляньте-но — знадобивсь-таки. А думка непогана. Свідчить про те, що початки вміння мислити в нього є.

Знову плине час. «У три погибелі при такій спеці, — подумав Колін. — , Там кожна хвилина здається годиною… Якщо так, то, може, все-таки трохи прискорити темп? Зекономити цю хвилину?»

Він похитав головою: добре б, звісно, але порушувати ритм, у якому зараз працює рест, не можна. Саме це порушення ритму може виявитись катастрофічним. Ні, змінювати темп не можна. До наступної групи доведеться дійти в тому ж ритмі. «Потерпи, хлопче!»—подумки попрохав Колін, наче. саме Юрко вмовляв його збільшити темп.

Вони дійшли в тому ж ритмі. Коли час раптом оточив їх, історичний час, з усім своїм камінням, життям і проблемами, Колін ще' кілька секунд не відводив очей від приладів. Дійшли… Все-таки дійшли… Він покосився на хлопця, який, зігнувшись, пробирався до свого крісла. Авжеж, не з медом довелося, дуже не з медом… Колін слідкував, як повільно повертаються до своїх нульових позначок показники приладів, що стежили за всією роботою щойно вимкненого ретаймера. А якби тоді посилив темп — чи сиділи б вони зараз отут і чи поверталися б стрілки так само поволі на свої місця.