Марія Романівська - Шахти в небі

Знову почувся гудок. Це був вантажний автомобіль; сопучи, він ліз між розкопаними брилами… Ах, як нестерпно повільно повзе він по шляху! Ніна знов стала на дорозі, підвівши обидві руки. Ні, вона не пустить цього - хай хоч розчавить її своїми колесами!

Але авто спинилось. Що таке? Чого хоче дівчина? Обвітрене обличчя шофера стурбовано оглянуло тоненьку постать. Так, їй треба якнайшвидше дістатись на вітростанцію, бо з її татом може трапитись велике нещастя…

- Яке ж нещастя?

О, вона не може зараз сказати, вона скаже потім, але ленінське слово, це серйозно, їй треба їхати якомога швидше…

- Добре! Лізь! Домчимо вмить!

Ніна, зрадівши, сіла в машину. Заревів мотор, і вони подерлися вгору. Стареньке вантажне авто закректало, застогнало і взяло такий швидкий хід, якого не можна було й сподіватись від його незграбної зовнішності. Гора розмотувалась спіраллю, як котушка, під його енергійним натиском. Швидше, швидше!..

Ніна зціпила зуби і примусила себе заспокоїтись. Може, вона встигне. Тим часом вітер ставав сильніший, грізніший. Він віяв назустріч з такою силою, що здавалось, загрожував поскидати геть усіх, хто завзято дерся вгору.

- Буде буря, - сказав шофер, - велика буря!..

Небо поснувалося клоччям хмар. Вони лізли жовто-сірими драконами, обвиваючи своїми хвостами башту вітроелектростанції. Ось зовсім близько вона вже зачорніла перед ними. Машина в’їхала між бараки робітників, що будували “вітрометр”. І раптом збоку, біля одного з будиночків, на горбку Ніна побачила знайому автомашину, ту саму, що допіру відвезла дядю Толю назустріч… може смерті.

Гарячими руками Ніна вчепилася в руку шофера. На хвилину зупинитись!

Вона швидко зіскочила з однієї машини і побігла до іншої. В ній сидів той самий шофер, що не раз уже відвозив дядю до Гасіна.

- Де дядя?… - ледве дихаючи, запитала вона.

- Там?..

- Анатолій Сергійович? - здивовано поглянув шофер на її маленьку стривожену постать і кивнув головою на будиночок.

…Дядя там. Заїхав на хвилину. Коли їй треба його бачити, можна зайти туди, але товариш Катинський хотів би, щоб ніхто про це не знав. Вона розуміє?

Кам’яна гора звалилася з Ніниного серця. Дядя тут. Живий і цілий. Легко зітхнувши, вона побігла до машини і подякувала незнайомим, що її підвезли. Тоді вже поспішила до будиночка. Різкий порив вітру ледве не збив її з ніг. Але вона встояла і встигла вхопитись за ручку дверей… Милий вітер! Тепер він здавався вже не загрозливим, навіть привітним…

І раптом сумнів стиснув їй серце. А може, це брехня? Цей шофер, хоч Катинський завжди з ним багато розмовляв і, здається, порозумівся, може він… теж з “ними”? І, може, він навмисне завіз дядю Толю на цю непривітну скелю?

Ноги підкосились у Ніни. В розпачі вона рвонула двері. У ніс гостро вдарив запах ліків. У півтемній кімнаті вона побачила ліжко, на ньому щось безформне й неясне, а на стільці - Катинського.

- Толінько!

Вона кинулась до дяді і сховала голову в нього на грудях, все ще переживаючи тривогу, хвилювання.

- Що сталося?

Анатолій Сергійович взяв руками розпатлану голівку і заглянув у вічі. Покосившись на мовчазне ліжко, Ніна зашепотіла дяді про лист, про все, що ховалося між його рядками.

- Так ось як?

Закусивши губи, Анатолій Сергійович замовк. Навіть рука, як нежива, сповзла з Ніниного волосся, Ніна міцно стиснула її.

Тоді у відповідь на співчуття Анатолій Сергійович міцно поцілував племінницю і підштовхнув її злегка до ліжка.

- Це моя донька-приймачка, Ніночка, - сказав він комусь. - Вона тільки що привезла мені відомості про їх нові, на щастя, не здійснені злочини.

Ніна глянула на ліжко і побачила на білій подушці таке ж біле обличчя жінки. Але що це було за обличчя! Очі горіли на ньому - величезні, повні страждання, вони могли б, певно, спопелити промінням тієї надлюдської туги, яку випромінювали. Мука, гнів і біль - ось чим палали ці вкрай змучені, страшні очі.

- Підійди сюди, дитинко, не бійся. Це “вони” зробили таке зо мною!

Ніна підійшла до ліжка і простягла руку, але руки невідомої були нерухомі.

- Я не можу потиснути тобі руку, - сказала жінка. - Але я б хотіла тебе навчити ненавидіти…

- Це бетонщиця Майя, - стиха сказав Катинський. - Бетонщиця Маня! Та, що її скалічило, коли сталася катастрофа в тунелі. Молода жінка була приречена не рухатися все життя.

Ніна обіперлася об плече дяді і мовчала. В сусідній кімнаті заплакала маленька дитинка.

- Я не можу її взяти, - сумно сказала жінка.