Марія Романівська - Шахти в небі

- Нічого не вийде! - задерикувато відповіла Ніна, викликавши загальний сміх.

Усі знали “секрет” цих дзеркал. Про нього якось проговорився Давид Львович Сашковій мамі.

Коли приходили у фізкабінет дівчатка, вони верещали від захвату і крутились, як дзиґи, перед дзеркалами. З цього Давид Львович робив сумні висновки про їх легковажність і дуже зітхав, приймаючи до своєї групи. Він запевняв, що поведінка перед дзеркалом одразу характеризує дівчинку. На його превеликий жаль, виходило так, що рідко яка з дівчат витримувала спокусу покрасуватись перед дзеркалами, хоч вони були й криві. Але не так було з Ніною, коли вона вперше зайшла до фізичного кабінету. Вона навіть не глянула на дзеркала, одразу полонивши цим серце керівника. Цьому була причиною одна особиста риса Нінчиної вдачі - вона дуже хотіла бути подібною до хлопця. Байдужість до своєї зовнішності навіть стала в неї певною звичкою. Так, Ніна ніколи не викладала у зачіску свого блискучого волосся, і воно розвівалося пишним букетом.

…Дівчинка попрощалася з Давидом Львовичем і вийшла з товаришами з кабінету. По осяяних кімнатах палацу метушилися веселі діти. Килими надавали затишку, вабили відпочити. Ніна була якась мрійна, розгубленіша, ніж завжди.

- Сашко, - раптом озвалась вона, - а що було б, коли б я оце раптом поїхала кудись далеко? Ти скучав би за мною?

Запитання було несподіване, незрозуміле, а тон був м’який - зовсім не тон Еолихн-Ніни. Спантеличений Сашко вирішив, що це якийсь вибрик.

- Ах, - кумедно викривив він обличчя. - Я негайно б кинувся в море і розбив би груди об каміння.

- Блазень! - сердито огризнулась Ніна. - А я думала…

І, повернувшись, швидко побігла геть.

Захоплена потоком веселої дітвори, Ніна опинилась у тихому кабінеті директора, де, приготовані до наступної виставки, стояли найкращі моделі. Повз Ніну пропливло колесо її власного вітряка. Мережана башта граціозно тримала це віяло, складене з багатьох дрібних лопатей. Унизу, в маленькому штучному “арику”, серед жовтих піщаних берегів блищала вода. Ніна зупинилася, сперлась об край столу і забула вмить і про дітей, і про доповідь, і про палац.

Модель зникла. В її уявленні ожив побудований за цією моделлю вітряк. Сполохане гарячим вітром, плавно закрутилось віяло. Коливальний рух передався поршневі насоса. І тоді з глибини пісків синьою стрічкою потекла вода. Як це прекрасно: силою суховію, пекучого вітру пустель, подавати холодну воду, життя! А це ж тільки часточка великого плану дяді Толі!

Замислена Ніна вийшла з кабінету. Полонена своїми думками, вона опинилась в одній з кімнат відпочинку і сховалась в затишному кріслі.

Далекі звуки з “Казок Гофмана” навіювали мрії. На стелі, легкі й фантастичні, рухалися силуети героїв казок, подані світловим ефектом. Химерні думки проносилися в Ніниній голові, шарпали її гаряче, поривчасте серце.

“Як бути? Іти їм назустріч?..”

Ніна витягла лист і перечитала його чи не в сотий раз.

“…Отже, Ніночко, я вирушаю з своєю ВВЕС у далеку країну. Це Кара-Куми. Там на сотні кілометрів - піщані дюни, колючки і все… Але й там зростає багатющий квітучий край. Отож і вітрові знайдеться чимало роботи. Хіба це не цікаво?.. Я бачу, як твій носик співчутливо поринув у мій лист. Адже й ти успадкувала “пристрасть” до техніки, на яку хворіють усі Катинські”.

Ніна акуратно склала лист і раптом усміхнулась. Так… Вона вирішила!

КОЛИ ЦВІЛИ ПРОЛІСКИ

Весняний вітер голубив землю. Щоправда, він був холоднуватий, бо народився у далеких арктичних просторах, тільки давно заплутався в повітряних шляхах, втратив свій холод і був лише прохолодний, як мокра відтала земля.

Норд-вест - показували флюгери на даху будинку.

Тут був цілий ліс флюгерів та різноманітних анемометрів [2] розставлених на височезних шпилях. Вони ловили вітер і розкладали його на певні швидкості, бали, напрямки.

Невловимий - ставав уловимим. Лютий, він оббігав дах будиночка і закручувався в примхливі вихри.

Ось один з вихрів гнівно шарпнув відчинену кватирку, грюкнув нею і поворушив маленьким пакунком, що на шворці звішувався в кімнату. Це був букет з розквітлих пролісків. Вони пахли лісом і весною.

Проліски були в обгортці, перев’язаній блакитною стрічкою. Вони знову заколихалися від пориву вітру, зашаруділи папером, і гладкий сірий кіт, що сидів на кріслі, кинувся їм навздогін.

- Що там, Пусо? - оглянувся на кота Катинський, який працював біля столу в приємному присмерку зеленого абажура.