Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Усе це пролітає повз мої вуха. Навіть незважаючи на бавовняну майку, мій светр торкається тіла, мов наждачним папером; до того ж болять ребра. Мої однокласники ледь добирають слова, обговорюючи «Біллі Бадда». Нарешті лунає дзвінок, і вони тікають. Я йду, не поспішаючи, Рут іде поруч зі мною.

– Усе гаразд? – запитує вона.

– Здебільшого.

– Я зробила, як ти сказала.

– О котрій годині?

– Десь о шостій. Я боялася, що його батьки прийдуть додому і знайдуть його. Вирізати його було важко. Скотч поздирав йому все волосся на грудях.

– Добре. Багато людей побачило його?

– Так, усі. Ну, всі дівчата. Наскільки мені відомо, хлопців не було.

Коридори практично порожні. Стою перед кабінетом французької мови.

– Клер, я розумію, чому ти це зробила, але я не розумію, як ти це зробила.

– Мені допомогли.

Лунає дзвінок, і Рут підстрибує.

– Боже. Я вже вп’яте підряд запізнююсь у спортзал! – Вона відходить так, ніби на неї діє потужне магнітне поле. – Розкажеш за обідом, – гукає Рут, а я повертаюся і йду в клас мадам Сімони.

– Ah, Mademoiselle Abshire, asseyez-vous, s’il vous plait [29] О, міс Ебшир, сідайте, будь ласка ( фр. ). .

Сиджу між Лаурою і Гелен. Гелен пише мені записку: «Молодчина». Клас перекладає Монтеня. Ми тихо працюємо, а мадам ходить класом і виправляє нас. Я не можу зосередитися. Вираз обличчя Генрі, після того, як він копнув Джейсона: абсолютно байдужий, наче він щойно потиснув його руку, наче він думав про всілякі дрібниці, а потім хвилювався, бо не знав, як я відреагую. Здається, Генрі подобалося завдавати Джейсону болю. Так само як Джейсону подобалося завдавати болю мені? Але ж Генрі хороший. Хіба це нормально? А чи нормально, що я хотіла, щоби він це зробив?

– Clare, attendez [30] Клер, почекайте. , – каже мадам, стоячи збоку біля мене.

Після дзвінка всі знову вибігають з класу. Я йду з Гелен. Лаура винувато обіймає мене і біжить на урок музики в інший кінець будівлі. А в нас із Гелен третій урок у спортзалі.

Гелен сміється.

– Ну, блін, ти і дівчинка. Я ледь повірила своїм очам. Як ти прив’язала його до дерева?

Я вже втомилася від розпитувань.

– У мене є знайомий, який таким займається. Він і допоміг мені.

– Хто «він»?

– Один з татових клієнтів, – брешу.

Гелен хитає головою.

– Не вмієш ти брехати.

Посміхаюся і нічого не відповідаю.

– Це Генрі, так?

Киваю головою і прикладаю палець до губ. Ми прийшли до спортзалу для дівчат. Заходимо в роздягальню, і – абракадабра ! – всі дівчата припиняють говорити. Здається, залишки розмов наповнюють цю тишу. Наші з Гелен шафки поряд. Відчиняю свою й дістаю спортивний костюм і взуття. Міркую над тим, що маю робити тепер. Знімаю туфлі і панчохи, роздягаюсь до спідньої білизни; ліфчик зараз не ношу, бо мені надто боляче.

– Гей, Гелен, – кажу.

Знімаю кофтину, і вона повертається.

– О, Господи, Клер!

Синці на вигляд ще гірші, ніж учора. Деякі з них набули зеленуватого відтінку. На стегнах – шрами від пояса Джейсона.

– О, Клер. – Гелен підходить і обережно мене обіймає. Кімнату огортає тиша. Дивлюся через плече Гелен і бачу, що всі дівчата зібралися навколо нас, і всі вони дивляться. Гелен виструнчується, дивиться на них і промовляє: «Ну?» Хтось позаду починає плескати у долоні. Відтак усі вони плескають і сміються, розмовляють і веселяться. Відчуваю себе легкою. Легкою, мов повітря.

Клер:Лежу в ліжку, майже сплю, коли відчуваю, як рука Генрі пестить мій живіт. Розумію, що він повернувся. Розплющую очі. Він нахиляється і цілує маленький шрам від опіку цигаркою; у тьмяному нічному світлі торкаюся його лиця. Промовляю:

– Дякую.

Він відповідає:

– Був радий допомогти.

Це єдиний раз, коли ми про це говорили.

Генрі:Теплого вересневого полудня ми з Клер у садку. На галявині під золотим сонцем гудуть комахи. Усе довкола огорнене тишею. Бачу, як між сухотрав’ям від тепла мерехтить повітря. Ми під яблунею. Клер спирається об стовбур, підклавши подушку. Я лежу, поклавши голову їй на коліна. Ми поїли, навколо нас розкидані залишки обіду впереміш з опалими яблуками. Я сонний і задоволений. У моєму теперішньому нині січень, і ми з Клер сваримося. А ця літня інтерлюдія – просто ідилія.

Клер промовляє:

– Я хотіла б намалювати тебе ось таким.

– Догори ногами? І сплячим?