Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Зупинися, Клер, добре? Будь ласка!

Клер скеровує автівку на траву, зупиняє, вимикає двигун і фари. Знову зовсім темно, чути спів мільйонів цикад. Пригортаю до себе Клер, обіймаю її. Вона напружена і скута.

– Пообіцяй мені.

– Що? – питає Клер.

– Пообіцяй мені більше не робити нічого подібного. Маю на увазі не лише машину, а взагалі – не робити нічого небезпечного. Тому що ти нічого не знаєш. Майбутнє дивне, і ти не можеш поводитися, наче ти непереможна…

– Але якщо ти бачив мене в майбутньому…

– Повір мені. Просто довірся мені.

Клер сміється.

– Навіщо мені це робити?

– Я не знаю. Може, тому, що я тебе кохаю?

Клер повертає голову так швидко, що аж ударила мене в щелепу.

– Ой.

– Вибач. – Ледве бачу контури її профілю.

– Ти мене кохаєш? – перепитує вона.

– Так.

– І зараз теж?

– Так.

– Але ти не мій хлопець.

Ох. Ось що її бентежить!

– Ну, технічно кажучи, я твій чоловік. Оскільки ти ще не заміжня, то, я вважаю, нам доведеться сказати, що ти моя дівчина.

Клер кладе свою руку туди, куди, мабуть, не слід її класти.

– Я би воліла бути твоєю коханкою.

– Клер, тобі шістнадцять. – Обережно забираю руку і голублю її лице.

– Я досить доросла. Фу, руки мокрі. – Клер вмикає верхнє світло, і я ошелешений: її обличчя і сукня у крові. Дивлюся на свої долоні – вони липкі й червоні. – Генрі! Що сталося?

– Я не знаю. – Облизую праву долоню, на якій помітні чотири порізи у формі півмісяця. Сміюся. – Це від моїх нігтів. Коли ти їхала з вимкненими фарами.

Клер вимикає верхнє світло, і ми знову сидимо в темряві. Щосили співають цикади.

– Я не хотіла тебе налякати.

– Хотіла. Але зазвичай я відчуваю себе в безпеці, коли ти за кермом. Просто…

– Що?

– Я потрапив у аварію, коли був малий, і відтоді не люблю їздити в машинах.

– Ой… вибач.

– Так… Гей, котра година?

– О Господи. – Клер вмикає світло. 00:12. – Я запізнилася. І як я можу зайти уся в крові? – Вона видається такою розгубленого, що мені хочеться сміятися.

– Ось. – Лівою долонею проводжу між її верхньою губою і носом. – У тебе кров з носа.

– Гаразд. – Вона заводить двигун, вмикає фари і повертає машину на дорогу. – Ета перелякається, коли побачить мене.

– Ета? А як же твої батьки?

– Мама, напевно, спить, а тато цієї ночі грає у покер.

Клер відчиняє ворота і заводить авто.

– Якби моя дитина поїхала машиною в той самий день, коли отримала права, я сидів би з секундоміром біля вхідних дверей. – Клер зупиняє машину так, щоби з будинку її не було видно.

– У нас є діти?

– Вибач, це секретна інформація.

– Я вимагатиму її рамках «Закону про свободу інформації».

– Будь ласка. – Обережно цілую її, щоб не витерти несправжню кров під носом. – Дай мені знати, коли з’ясуєш. – Відчиняю двері автівки. – Щасти тобі з Етою.

– На добраніч.

– Добраніч. – Виходжу і якомога тихіше зачиняю двері. Автомобіль заїжджає у двір, ховається за поворотом і зникає у темряві ночі. Йду вслід за ним до свого ліжка – на лузі під зірками.

Генрі:Матеріалізуюсь у лузі, приблизно за п’ятнадцять метрів на заході від галявини. Почуваю себе жахливо, паморочиться у голові й нудить; кілька хвилин просто сиджу і намагаюсь прийти до тями. Холодно й похмуро. Сиджу у високій коричневій траві, яка врізається в мою шкіру. Якийсь час по тому почуваю себе трохи краще; довкола тихо, я підводжусь і йду на галявину.

Клер сидить на землі, притулившись до каменя. Вона нічого не каже, просто дивиться на мене, і в її погляді помітна злість. «Ой, – думаю. – Що ж я накоїв?» У неї зараз період Ґрейс Келлі, на ній блакитне шерстяне пальто і червона спідниця. Тремчу й шукаю коробку з одягом. Знаходжу її, надягаю чорні джинси, чорний светр, чорні вовняні шкарпетки, чорне пальто, чорні чоботи і чорні шкіряні пальчатки. Схоже, я ладнаюсь зніматися у фільмі Віма Вендерса. Сідаю поруч Клер.

– Привіт, Клер. Усе добре?

– Привіт, Генрі. Ось. – Вона простягає мені термос і два бутерброди.

– Дякую. Не дуже добре почуваюсь, тому трохи зачекаю. – Ставлю їжу на камінь. У термосі кава, я глибоко вдихаю. Від самого лише запаху почуваюсь краще. – Усе добре?

Вона не дивиться на мене. Придивляюсь до Клер і розумію, що вона плаче.

– Генрі. Ти міг би побити когось для мене?

– Що?

– Я хочу зробити декому дуже боляче, але я не досить доросла, і не вмію битися. Ти зробиш це для мене?