Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Генрі:Я на галявині, у долині. Ще досвіток, якраз перед світанням. Пізнє літо, всі квіти і трави сягають моїх грудей. Холодно. Я один. Блукаю посеред трав і знаходжу коробку з одягом. Відкриваю її, там сині джинси, біла оксфордська сорочка та шльопанці. Раніше цього одягу я не бачив, тому поняття не маю, в якому часі тепер. Клер також лишила мені чим перекусити: бутерброд з арахісовим маслом і желе, ретельно загорнутий в алюмінієву фольгу, яблуко та пакетик чіпсів «Джей». Може, це один зі шкільних обідів Клер. Схиляюся до того, що нині кінець сімдесятих або початок вісімдесятих. Сідаю на камінь, їм і почуваюся набагато краще. Сонце встає. Весь луг блакитний, відтак помаранчевий, рожевий, тіні видовжуються, скоро настає день. Жодного сліду Клер. Заповзаю на кілька футів у зарості, згортаюся калачиком на землі, хоча вона й мокра від роси, і засинаю.

Коли прокидаюся, сонце вже вище, а поруч зі мною сидить Клер і читає книжку. Вона усміхається мені й каже:

– Підйом! Птахи співають, жаби квакають, час уставати!

Стогну й протираю очі.

– Привіт, Клер. Яке сьогодні число?

– Неділя, двадцять третє вересня 1984 року.

Клер тринадцять. Дивний і важкий вік, хоч це не настільки складно, як те, крізь що ми проходимо у моєму теперішньому. Сідаю й позіхаю.

– Клер, якщо я гарно попрохаю, ти підеш у будинок і винесеш мені потай горнятко кави?

– Кави? – Клер каже це так, ніби ніколи не чула про цей напій.

Доросла Клер така ж кавоманка, як і я. Вона прораховує можливість здійснення прохання.

– Ну, будь ласка?

– Добре, я спробую. – Вона поволі підводиться. Цього року Клер різко підросла. За рік вона виросла на п’ять дюймів і ще не звикла до свого нового тіла. Груди, ноги, стегна – все змінилося. Намагаюся не думати про це, дивлячись, як вона йде стежкою додому. Кидаю погляд на книгу, яку вона читала. Один із романів Дороті Сайерс, якого я не читав.

Поки Клер повернулася, я вже на тридцять третій сторінці. Вона принесла термос, горнятка, покривало та кілька пампухів. Від літнього сонця у Клер веснянкуватий ніс, і я мушу стримуватись, щоб не запустити свої долоні в її вигоріле волосся, яке спадає їй на руки, поки вона розправляє покривало.

– Благослови тебе Господь. – Беру термос, наче у ньому святі дари.

Ми сідаємо на покривало. Скидаю шльопанці, наливаю горнятко кави й роблю ковток. Надзвичайно міцна і гірка.

– Трясця! Це ж ракетне паливо, Клер.

– Занадто міцна?

Вона здається трохи пригніченою, тож поспішаю похвалити її.

– Ну, мабуть, кава не буває надто міцною, але ця таки досить міцна. Хоча мені подобається. Це ти готувала?

– Ага. Я ще ніколи не готувала каву, мені завадив Марк, він зайшов і чіплявся до мене, тому я напевне зробила щось не те.

– Та ні, нормально. – Дмухаю на каву і залпом випиваю. Мені одразу ж кращає. Наливаю ще одне горнятко.

Клер бере у мене термос. Наливає собі на денце кави й обережно пробує.

– Фу, – кривиться. – Яка гидота. Вона й справді така на смак?

– Ну, зазвичай вона менш нещадна. Ти любиш каву з великою кількістю вершків та цукром.

Клер виливає залишки своєї кави на галявину й бере пампуха. Тоді каже:

– Ти перетворюєш мене на дивачку.

У мене на це немає готової відповіді, така думка ніколи не навідувалась до моєї голови.

– Е-е-е. Ні.

– Ти такий.

– Ні. – Замислююсь. – Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що я перетворю тебе на дивачку? Я нічого такого не роблю.

– Наприклад, ти кажеш мені, що я люблю каву з вершками і цукром, а я ще навіть не куштувала її. Як я дізнаюся, чи це справді мені подобається, чи подобається, бо ти сказав, що це мені подобається?

– Але Клер, це ж особистий смак. Ти в змозі зрозуміти, яку каву ти любиш, що б я там не казав. До того ж саме ти постійно не даєш мені спокою, щоб я розповів тобі про майбутнє.

– Знати майбутнє і коли мені кажуть, що я люблю, – різні речі, – відказує Клер.

– Чому? Все це залежить від свободи волі.

Клер знімає черевички і шкарпетки. Заштовхує шкарпетки в черевички й акуратно ставить їх окрай покривала. Відтак бере мої покинуті шльопанці й вирівнює їх зі своїм взуттям, ніби покривало – це татамі.

– Я гадала, що свобода волі пов’язана з гріхом.

Міркую над цим.

– Ні, – відказую, – чому свобода волі повинна обмежуватися поняттями добра чи зла? От, приміром, ти вирішила добровільно зняти взуття. Це не має жодного значення, усім байдуже, носиш ти взуття чи ні, це не гріховно чи доброчесно, це не впливає на майбутнє, але ти проявила свободу волі.