Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Коли марсіани показалися з циліндра, Стент і О’Ґілві, передбачаючи можливість сутички, телеграфували в казарми: вони прохали роту солдат, щоб оборонити цих химерних істот від будь-якого насильства. Після того вони повернулися до тієї бідолашної делегації. Очевидці, яким пощастило врятуватися, пізніше розповідали про їхню смерть. Ці розповіді збігаються і з моїми спостереженнями: три стовпи зеленого диму, приглушений гул і спалахи полум’я.

Юрбі загрожувала більша небезпека, ніж мені, але частину теплового проміння затримав піщаний пагорок, порослий вересом.

Якби параболічне дзеркало піднялось на кілька ярдів вище, не залишилося б жодного живого свідка. З-за пагорка вони бачили, як спалахував огонь, як падали люди, як невидима рука підпалювала кущі і в вечірніх сутінках швидко наближалася до них.

Потім пролунав гучний свист: він покрив гул із ями, – це над їхніми головами промінь тільки ковзнув.

Вмить спалахнули верхівки буків обабіч шляху, а в найближчому до вигону будинку посипалася цегла, повилітали шибки, запалали віконні рами й завалилася частина даху.

В полум’ї затріщали дерева. Ще кілька хвилин скутий жахом натовп стояв, не знаючи, що діяти. На шлях сипалися іскри, падало охоплене полум’ям гілля.

Вогонь підбирався до капелюхів, до одежі.

Із вигону линули розпачливі крики, зливаючись у суцільний лемент. Кінний полісмен, схопившись руками за голову, з криком промчав крізь очманілий натовп.

– Вони йдуть! – заверещала якась жінка, і люди, штовхаючись, кинулися в бік Вокінга. Юрба летіла, неначе отара овець. Між високими валами, де дорога була зовсім вузька й темна, люди давили одне одного. Не всі вийшли з тієї тисняви: троє розчавлених і затоптаних – дві жінки й хлопчик – залишилися помирати в обіймах темряви й жаху.

Що ж до мене, то я лише пам’ятаю, як зосліпу натикався на дерева, плутав поміж вересу. Мене проймав жах перед прибульцями. Мені здавалося, що безжальний тепловий меч висів в мене над головою, щохвилини готовий обірвати моє життя. Вибравшись на дорогу перед Горселом, я побіг до перехрестя.

Врешті-решт я зовсім знесилився. Стомлений від бігу й хвилювання, я впав край дороги недалеко від мосту через канал, що проходить біля самого газового заводу і лежав нерухомо.

Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сівши, я з хвилину не міг зрозуміти, яким чином тут опинився. Недавнього жаху я позбувся, немов одежі. Капелюх мій десь загубився, комірець злетів зі шпонки. Ще кілька хвилин тому переді мною були тільки безмежність ночі, простору й природи, власна кволість, відчай та передчуття скорої смерть. Наразі усе змінилося, непомітно опанували мене зовсім інші настрої, і я знову став таким, яким був завжди, – звичайною врівноваженою людиною. Безгомінний пустир, моя втеча, летючий промінь – все це тепер скидалося на сон. Я запитував себе, чи було воно насправді?

Я встав і, важко ступаючи, пішов крутим схилом до мосту. В голові була порожнеча, м’язи й нерви ослабли, я хитався мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потім вигулькнула і вся постать робітника, що ніс на плечах кошик.

Поруч дріботіло хлоп’я. Проходячи повз мене, робітник привітався. Я вже хотів був озватися до нього, але не зміг. Буркнувши щось на його привітання, я пішов далі через міст.

За поворотом на Мейбері пролетів і зник на південь поїзд – хвиляста смуга іскристого диму й довга низка освітлених вікон. Невиразний у темряві гурт людей гомонів біля воріт одного з будинків так званої «Східної тераси». Все це було таке реальне, таке знайоме. І поруч з тим – те незрозуміле та незвичайно, що лишилось на пустирі! Якесь божевілля, химера! «Ні, – подумав я, – цього не могло бути». А може, я просто не такий, як усі, і не можу збагнути, що саме сталося на вигоні?

Інколи я відчуваю якесь дивне почуття відокремленості од себе й навколишнього світу. У такий я спостерігаю все якось іззовні, із недосяжної далини, поза часом і простором, поза всілякими буденними знегодами й трагедіями. Саме таке почуття опанувало мене тієї ночі. Тому, думав я, може, все це – тільки марення?..

Але ж який контраст між цією безтурботністю і тією блискавичною смертю, що панувала за якихось дві милі звідси! Мирно, як і завжди, працював газовий завод, яскраво горіли ліхтарі. Я зупинився біля гурту людей.

– Що нового на вигоні? – запитав я. Коло воріт стояли двоє чоловіків і жінка.