Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Ця вогненна смерть, незримий, невблаганний тепловий меч завдавав швидких і влучних ударів. По кущах, які щойно вибухнули полум’ям від його дотику, я зрозумів, що він підступає й до мене, але був такий приголомшений, що не мав сили жодного кроку ступити. Я чув, як гуготів огонь у піщаному кар’єрі, як змовкло кінське іржання. Здавалося, ніби якийсь розжарений палець рухався півколом від марсіан до мене, і куди тільки він сягав, чорна земля диміла й тріщала. Десь далеко ліворуч, де дорога з вокінзької станції проходить через пустир, раптом щось із гуркотом повалилося. Невдовзі свист і гул припинилися, і щось темне повільно опустилося в яму.

Усе це сталося незрозуміло швидко. Коли б ця смерть описала повне коло, вона б неминуче знищила й мене. Але вона повернула назад, дарувавши мені життя, і навкруг знову залягла темрява ночі.

Горбистий вигін здавався зовсім чорним, тільки смужка шосейної дороги сіріла під темним вечірнім небом. Людей не стало. Вгорі рясніли зорі, а в призахідному небі ще світилася бліда зеленава смуга. Верхів’я сосон і горсельські дахи чорніли на тлі призахідного неба. Не видно було ні марсіан, ні їхньої вежі, лише на тонкому стрижні кружляло те саме дзеркало-диск. Де-не-де дотлівали темні кущі, диміли рештки дерев, і над будинками біля станції Вокінг у вечірньому повітрі здіймалися стовпи полум’я. Все виглядало так, ніби тут ніколи й не було тих жахливих потвор. Купку темних постатей із білим прапором було знищено, але здавалось, ніби вечірня тиша й не порушувалася.

Тільки зараз я зрозумів, що стою отут на темному пустирі зовсім самітний та безборонний. Раптом мене обійняв невимовний страх.

Я повернувся й стрімголов кинувся геть, плутаючись у вересі.

Страх, що охопив мене, був не простим страхом: це був панічний жах – не лише перед марсіанами, а й перед тією темрявою й безгомінням, що причаїлися довкола. Я втратив усяку мужність і тікав, боячись навіть озирнутися назад.

Пам’ятаю, в мене було таке відчуття, ніби моїм життям хтось бавиться, що ось навіть тепер, коли я вже далеко від небезпеки, таємнича смерть, прудка, як вогняний спалах, може зненацька вистрибнути з ями, в якій лежить циліндр, і зараз мене вразити.

Залишається й досі загадкою – яким чином марсіани могли так швидко й безгучно нищити людей. Багато хто гадає, що вони конденсували інтенсивну теплоту в якихось термоізоляційних камерах. Цю надзвичайної сили згущену теплоту за допомогою параболічного дзеркала з невідомої речовини вони спрямовували променями на обраний об’єкт, – подібне до того, як параболічне дзеркало маяка відбиває проміння. Проте ніхто цього переконливо не довів.

Зрозуміло було тільки, що в основі їхньої зброї лежить теплова енергія.

Від найменшого дотику цього струменя все, що могло горіти, вибухало полум’ям, олово розпливалось, як вода, залізо – розм’якшувалося, скло – тріскалось й текло, а вода перетворювалася на пару.

Тієї ночі щонайменше чотири десятки чоловік, спотворені й обвуглені до невпізнання, лежали навколо ями, а над пустельним вигоном палала заграва.

Звістка про катастрофу одночасно дійшла, мабуть, до Чепгема, Вокінга та Отершоу. Коли сталися вже описані трагічні події, вокінзькі крамниці були зачинені, й численні групки, зацікавлені дивними розповідями, снували Горсельським мостом і далі тропкою поміж парканів – мало не до самого вигону. Молодь, закінчивши роботу, скористалася з цих новин, щоб майнути на гулянки. Не важко уявити той людський гомін, який стояв на шляху в вечірню годину…

У Вокінзі майже ніхто не знав, що циліндр відкрився, хоча нещасний Гендерсон послав на велосипеді посильного до поштової контори, щоб відправити спеціальну телеграму для вечірньої газети.

Коли і люди, прогулюючись, по двоє-троє виходили на відкриту місцевість, то бачили то тут, то там і там купки глядачів, які гарячково сперечалися, спостерігаючи за дзеркалом, яке невпинно кружляло над піщаним кар’єром; ця гарячкова збудженість, без сумніву, передавалась і новоприбулим.

Десь о пів на дев’яту, коли було знищено делегацію з прапором, на вигоні вже було чоловік із триста, окрім тих, хто звернув зі шляху, щоб підійти ближче до марсіан. Там були й три полісмени, один із них кінний: згідно з вказівками Стента, вони силкувалися стримати юрбу і не допускати її близько до циліндра.

В гурті, як звичайно, об’явилося й кілька заводіяк, котрим усяке збіговисько – це тільки нагода для бешкету й гучних забав.