Александр Беляев - Зірка КЕЦ

— Але на Землю цим людям повертатися небезпечно?

— Чому ж, якщо процес закінчився? Багато повернулось і почувають себе прекрасно. Однак ми з вами захопились розмовами… Ближче до діла… Так от, товаришу Артем’єв, біологи нам дуже потрібні. Роботи тут непочатий край. Насамперед треба налагодити постачання Зірці фруктів та овочів з власної оранжереї. Поки що з цим успішно справляється наш “городник” Андрій Павлович Шликов, але ж ми все розширяємо небесні володіння. На Землі люди можуть розселятися тільки в чотирьох напрямках: на схід, на захід, на північ і на південь. А тут ще вгору і вниз — одне слово, в усі боки. Ми поступово обростаємо всякими підсобними підприємствами. Нову оранжерею будуємо. Там працює помічник Шликова — Крамер.

— Я вже знайомий з ним.

Директор кивнув головою.

— Так от… — говорив він далі, махнувши рукою, в якій тримав олівець.

Олівець випорснув з пальців і полетів по дузі повз мене. Я хотів впіймати його на льоту, але ноги мої відірвалися від підлоги, коліна піднялися до живота, і я повис у повітрі. Тільки через хвилину ступні моїх ніг торкнулися “підлоги”.

— Тут речі неслухняні, намагаються втекти, — пожартував директор. — Так от. Ми розводимо фрукти і овочі в умовах майже цілковитої невагомості. Ви подумайте, скільки найцікавіших проблем відкривається для біолога. Як проявляється в рослинах при відсутності сили ваги геотропізм? Як відбувається поділ клітин, обмін речовин, рух соків? Як впливає ультракоротке проміння? Космічне проміння? Та всього й не перелічиш! Шликов робить відкриття за відкриттям. А тварини? Ми будемо розводити і їх. У нас уже є декілька піддослідних. Адже така надземна лабораторія — скарб для вченого, який любить свою справу. Бачу, і у вас очі розгорілись.

Я не бачив своїх очей, але слова директора справді порадували мене. Признаюся, в цю мить я забув не тільки про Вірменію, а навіть і про Тоню.

— Я горю бажанням почати роботу, — сказав я.

— І завтра ж почнете її, - сказав директор. — Але поки що не тут, не в оранжереї. Ми організуємо наукову експедицію на Місяць. Полетять наш старий астроном Федір Григорович Тюрін, геолог Борис Михайлович Соколовський і ви.

Почувши про це, я відразу згадав Тонго. Залишити її, можливо, надовго. Не знати, що діється тут без мене…

— Але для чого ж біолог? — спитав я. — Адже Місяць зовсім мертва планета.

— Треба думати, що так. Але не виключена можливість… Ви поговоріть з нашим астрономом, у нього є деякі припущення щодо цього. — Директор посміхнувся. — Старий наш трохи схибнувся. У нього є один пунктик — філософія. “Філософія руху”. Боюся, що він заговорить вас. Але в своїй галузі він найвидатніша величина. Що ж робити? Під старість люди. часто мають “хоббі”, як кажуть англійці, свій коник. Летіть зараз же до Тюріна і познайомтеся з ним. Цікавий стариган. Тільки не давайте йому базікати багато про філософію.

Директор натиснув одну з численних кнопок.

— Ви вже знайомі з Крамером. Я викличу його, він вам допоможе перебратися в обсерваторію. Не забувайте, що там немає і тієї найменшої сили ваги, яка діє тут.

Влетів Крамер. Директор пояснив йому все. Крамер кивнув головою, взяв мене за руку, і ми вилетіли в коридор.

— Я в цьому польоті постараюсь навчитися пересуватися в міжпланетному просторі самостійно, — сказав я.

— Дуже добре! — підтримав Крамер. — Дід, до якого ми полетимо, сердитий добряга. Редька з медом. Ви йому тільки не суперечте, коли він про філософію говоритиме, — розсердиться і буде дутися на вас всю дорогу до Місяця. А загалом, чудовий стариган. Ми всі його любимо.

Становище моє ускладнювалось. Директор радив не давати Тюріну багато філософствувати. Крамер попереджає — не сердити старого астронома-філософа. Доведеться бути дипломатом.

У міжпланетних костюмах, з ракетами-ранцями за спиною, ми пройшли через атмосферну камеру, відчинили двері і випали назовні. Поштовху ноги було досить, щоб ми помчали вперед у безповітряному просторі. Земля була у повні. Величезний освітлений вгнутий “таз” займав половину небосхилу — “сто дванадцять градусів”, пояснив Крамер.

Я побачив обриси Європи і Азії, північ, вкриту білими хмарами. У просвітах яскраво виблискувала крига північних полярних морів. На темних масивах азіатських гір біліли плями снігових вершин. Сонце відбивалося в озері Байкал. Його обриси виразно було видно. Серед зеленуватих плям звивалися сріблясті нитки Обі і Єнісею. Чітко вирізнялися знайомі контури Каспійського, Чорного, Середземного морів. Виразно вирисовувались Іран, Аравія, Індія, Червоне море, Ніл. Обриси Західної Європи були ніби розмиті. Скандинавський півострів був оповитий хмарами. Західний і південний краї Африки теж було погано видно. Неясною, розпливчастою плямою виділявся в синяві Індійського океану Мадагаскар. Тибет було видно чудово, але схід Азії тонув у тумані. Суматра, Борнео, біляста пляма західного берега Австралії… Японські острови ледве помітні. Дивна річ! Я одночасно бачив північ Європи і Австралію, східні береги Африки і Японію, полярні моря і Індійський океан. Ніколи ще люди не окидали такого величезного простору Землі одним поглядом. Якби на Землі на огляд кожного гектара витрачати тільки одну секунду, то й тоді потрібно було б чотириста-п’ятсот років, щоб оглянути всю Землю, — така вона велика.