Александр Беляев: Небесний гість

— Ні, тут уже позначається безпосередній вплив сили притягання зорі, — пояснив Тюменєв. — На таку «хворобу» тепер ми всі хворіємо.

— «Говорить Москва…» — почувся голос із радіоприймача. Передавали ранкові новини.

— «В екваторіальній Африці стався трагічний випадок: англійський льотчик, скориставшись надзвичайно високим тиском, піднявся на простому літаку на висоту кількох десятків кілометрів. Та не встиг він похвалитися своїм рекордом, як сповістив по радіо:

«Притягання зорі одірвало літак від Землі. Не допомогла потужність трьох тисячосильних моторів. З наростаючою швидкістю нестримно падаю в небо. Задиха…»— на цьому повідомлення обірвалося.

— То ж бо й воно! Впасти в небо — це якраз те, що треба. Але і в небо слід падати вміючи. Погано обчислюють і за це платять головою, бідолахи, — мовив Тюменєв.

Олена Гаврилівна сполошилася.

— Цього ще бракувало, щоб люди із землі на небо падали!

— А ви з дому не виходьте, Олено Гаврилівно, — сказав Аркусов. — Коли зоря почне дуже вже притягувати, доведеться тільки переселитись на стелю й ходити догори ногами.

— Чого ви, Аркусов, смієтеся з мене? Я й так налякана.

— Пробачте, Олено Гаврилівно. Сміюся, жартую. В нас до цього справа не дійде, але на екваторі деякий час буде щось подібне. Це коли зоря пройде на найближчій відстані од Землі й відірве частину земної атмосфери…

— Менш ніж третину атмосфери і кілька тисяч кубічних кілометрів океанської води, — додав Тюменєв.

Через веранду ввійшов Архімед. Його одяг був у повному порядку. В руках він тримав портфель.

— Давно прокинувся? — спитав Тюменєв племінника.

— Я не спав.

— Як так — не спав? — спалахнув, мов порох, Тюменєв. — Чому не спав? Недисциплінованість? Куди ти тепер годишся? Після безсонної ночі ти, певно, два до двох не додаси.

— Мабуть, що й не додам, спокійно відповів Архімед. — Та ви не журіться, дядечку. Я вночі вже все додав. До ранку обчислював. Хотілося швидше закінчити.

— Он як. Та все ж таки ти неслух, неслух! То ж бо й воно! — бурчав Тюменєв, ніби Архімед був іще хлопчиком. Але це бурчання вже не було сердитим.

— Ну і як? Закінчив? — Закінчив, дядечку.

— І що ж? Що? Кажи скоріше!

— А може, ви мене спершу чашкою кофе почастуєте? З учорашнього вечора, як кажуть, і рісочки в роті не було, — промовив Архімед з лукавою іскоркою в очах.

— Та ти мені хоч коротенько скажи! — попросив Тюменєв, і на обличчі в нього з'явився вираз такого нетерпіння, що Архімед змилувався і сказав:

— Планета Бета малого сонця.

— Ага, то ж бо й воно! — вигукнув Тюменєв так голосно, що в клітці на вікні стріпонувся чиж. — Значить, так. Значить, по-моєму. Чудово! Цілком збігається з е… То ж бо й воно… Ні, ця голова чогось варта! — ляснув він себе по лобі. — І ця голова теж чогось варта, — легенько ляснув він по тім'ю племінника.

— Чого ви, дядечку, б'єтеся? — сказав Турцев.

— Молодець! Дякую, Архімед. Справжній Архімед! Пий тепер кофе, скільки твоїй душі завгодно.

— Ось і листоноша, — сказав Аркусов і, кульгаючи, вийшов на веранду. Засмаглий, чорнявий чоловік у запорошеному парусиновому костюмі подав йому пачку газет і листів.

Аркусов передав газети Тюленеву і пішов у кухню змінити компрес на нозі. Олена Гаврилівна мила чайний посуд.

Архімед сонно кліпав очима. Голова його похилилась. Він дуже втомився за останню добу напруженої розумової праці.

— Тіточко, ви дозволите мені прилягти на веранді? Там така зручна плетена кушетка стоїть. — Він швидко пройшов на веранду, ліг на кушетку, підібгав довгі ноги, поклав кулак під голову, і за кілька хвилин розляглось його могутнє хропіння.

Тюменєв розгорнув газету.

— Подивимося, що накоїла зоря за минулу добу, — і Іван Іванович заглибився в читання.

Сторінки газети були повні повідомлень про витівки зорі.

«Італійський льотчик, що намагався поставити світовий рекорд висоти, був зненацька захоплений низьким тиском. На висоті двох з половиною тисяч метрів мотор відмовився працювати, а льотчик почав задихатись.

Зате льотчикові-французові під час барометричного максимуму пощастило піднятись на двадцять кілометрів без кисневого приладу».

«Припливи зруйнували в Голландії греблі. Це стало справжнім народним лихом і призвело до численних людських жертв».

«Французький пароплав «Марсель» після припливу опинився на вершині горба одного з Маркізьких островів. Багато суден однесло припливною хвилею за десятки кілометрів від берега моря, і вони опинились на мілині серед густого лісу або на вулицях міста, давно покинутого жителями».