Александр Беляев: Небесний гість

— Це ти… серйозно, Іване Івановичу?

— Цілком серйозно. То ж бо й воно…

— На чому ж ти полетиш? Адже міжпланетних ракет ще не винайдено.

— На жаль, так. Але в мене є план. Признатись, дуже сміливий і незвичайний. Я доручив Архімедові зробити ряд дуже складних обчислень і розрахунків. Він іще сам не знає, для чого їх робить.

Зашурхотів пісок на доріжці, почулися чиїсь кроки. Дві тіні підійшли до поручнів веранди.

— Це ти, Архімед? — запитав Тюменєв.

— Ми, — відповів Аркусов. Стурбовані вашим запізненням. Прийшли довідатися про здоров'я. Добрий вечір, Олено Гаврилівно!

— Слухай, Архімед, і ви, Аркусов, послухайте, — в голосі Тюменєва пролупало надзвичайне хвилювання. — Друзі мої! Якби я вам запропонував вирушити зі мною в дуже небезпечну, дуже рисковану, але конче важливу наукову експедицію, чи згодилися б ви?

— Авжеж, — швидко відповів Архімед.

— Завжди готовий! — одночасно вигукнув Аркусов.

— От бачиш, — повернув Тюменєв голову до Олени Гаврилівни, — мені шістдесят, а кожному із них немає й тридцяти, і вони не роздумуючи погодились.

Спершись рукою на поручні, Аркусов спритно перестрибнув через них, розшукав на веранді вимикач і засвітив світло.

Обличчя Олени Гаврилівни було збентежене, а очі Івана Івановича горіли молодечим запалом.

— Так, я пропоную вам не більш і не менш як летіти зі мною на зорю Абастумані! То ж бо й воно!

Почувши це, Аркусов раптом став серйозний і багатозначно подивився на Архімеда — чи не збожеволів старий професор? А завжди спокійний Архімед мимоволі знизав плечима:

— Летіти? Але на чому?

— Ти сам, Архімед, візьмеш участь у конструюванні літального апарата, — загадково відповів Тюменєв. — Завтра я їду в справах до Ленінграда, — заявив він несподівано.

Другого дня Тюменєв справді поїхав і не повертався понад два місяці.

Цілу ніч над обсерваторією шаленіла буря. Незважаючи на спеціальну систему кріплень, купол двигтів, хитався, — здавалося: ось-ось зірветься. Крізь отвір у куполі вітер вривався у башту, обдаючи обличчя й руки Тюменєва нічною свіжістю і запахом хвойного лісу. Густина повітря швидко змінювалась. Це заважало спостерігати, спотворюючи зображення зорі. Тюменєв сердився, лаяв вітер, а зорі навіть погрозив кулаком:

— Це все твої жарти!

У телескоп уже чітко було видно два сонця зорі Абастумані, розділені тонесенькою темною смужкою небесного простору. Насправді ширина цієї щілини дорівнювала сотням мільйонів кілометрів. У ній вільно вміщувались орбіти планет та їхніх супутників двох сонячних систем, зв'язаних взаємним притяганням. Більше сонце було забарвлене в червоний колір, менше — в голубий.

Небо блідло, згасала подвійна зоря, — світало. Час кінчати спостереження.

— Архімед! — гукнув Тюменєв. — Архі-ме-ед!

— Його ще нема, Іване Івановичу, — почувся з лабораторії голос Аркусова.

— Як це — ще нема? Вже пішов, хочете ви сказати? Ах, так…

— То ж бо й воно, — неголосно вказав Аркусов, повторюючи улюблену примовку Тюменєва.

Іван Іванович згадав, що сам звільнив Архімеда від усіх нічних робіт в обсерваторії, щоб той міг зайнятись виключно обчисленням. Досі Архімед працював майже цілодобово, дуже перевтомився, проте не хотів кидати астрономічних спостережень, доки Тюменєв, — це було вчора ввечері, — не нагримав на нього:

— Отак ти до запалення мозку допрацюєшся! Якщо ти ще ночами в обсерваторії працюватимеш, то вчасно не скінчиш своїх обчислень. І ми пропустимо момент, єдиний у житті не тільки нашому, а й усього людства. Марш додому і лягай спати, а завтра, коли голова буде свіжа, сідай за обчислення! — І Тюменєв майже виштовхнув Архімеда з обсерваторії, вигукнувши в темряву: — То ж бо й воно!

— Ну й вітер! З ніг валяє, — сказав Аркусов, входячи до обсерваторії.

— І не те ще буде, — зауважив Тюменєв, підводячись з крісла. — Зоря працює.

— Дозвольте провести вас додому, Іване Івановичу.

— Дякую. Не турбуйтеся. Сам дійду.

Тюменєв підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Та двері не піддавалися.

— Що таке? Певно, Микита замкнув їх на ключ, щоб вітер не одчинив. Микито! Микито!

Ніхто не озивався.

— Навіщо Микиті замикати, — заперечив Аркусов. — Двері одчиняються надвір. Мабуть, вітер не дає відчинити. Дозвольте, я допоможу.

Аркусов щосили натис плечем. Двері трохи одчинилися, — вітер засвистів у вухах, розкуйовдив волосся, — і зразу ж щільно причинилися. Знову натиск плечем — двері навіть не одхилились.