Юрій Сафронов - Онуки наших онуків

Ми затамували подих.

— Раз, два, три, чотири… — уголос лічила секунди Олена Миколаївна.

Червона хмара метнулась на екрані в тому місці, де щойно була ракета. Вибух! Одразу ж увесь простір навкруги освітився світлом, яке здавалося нам особливо яскравим після темряви, що панувала навколо ще хвилину тому. Велетенська хмара розпечених газів, жбурнувши в порожнечу Всесвіту кілька вогняних язиків, не розлетілася. По ній металися чорні плями, які тут же змінювались яскравим світлом. Хмара вирувала і клекотіла всередині, мов розтоплена сталь у мартенівських печах.

— Пульсує чи ні? — збентежено спитала Олена Миколаївна.

— Поки що не помітно, — озвався Чжу Фан-ші.

— Я скоса глянув на екран, де закам’яніло обличчя Джавару. Він ще не знав, що мікросонце існує: радіохвилі ще не добігли до Землі з цим повідомленням.

Мікросонце роздулося до краю і напружено тремтіло, не змінюючи своїх розмірів. Це була критична мить. Всередині мікросонця боролися дві сили: одна руйнівна, інша стримуюча, і поки що жодна з них не могла здолати одна одну.

Вогненну кулю трясло, мов у лихоманці. Зненацька з її глибини, наче протуберанець, вихопився великий вогняний язик і одразу ж зник у темряві. Мікросонце стрибнуло вбік, але наші електростатичні установки повернули його на попереднє місце. Куля, викинувши з себе вогняний язик, почала повільно меншати.

— Здається, почало пульсувати! — радісно вигукнула Олена Миколаївна.

Куля стискувалась. Незабаром вона стала зовсім маленька, наче дитячий м’ячик, і раптом знову стала різко зростати. У нас знову похололо на серці. Здавалося, куля так швидко більшає, що ось-ось лусне. Та раптово вона знову стала стискуватись. Пульсації все частішали і частішали, так що все важче й важче було схопити їх простим оком. Минула хвилина, друга, і вони зовсім злились, як зливається мигтіння шпиць у велосипедному колесі, що хутко обертається. Здавалося, мікросонце перестало пульсувати і світить рівно й спокійно, мов круглий плафон вуличного ліхтаря.

— Стійке! Мікросонце стійке! Ура! — першою закричала Олена Миколаївна.

Ми підхопили її радісний крик і кинулись обіймати одне одного, без кінця повторюючи: «Стійке! Стійке! Ура!»

Це була перемога, справжня велика наукова перемога. Ні, ні за які блага світу не відмовився б я від свого важкого фаху! Які щасливі ми були, коли холодне чорне небо Венери освітило наше маленьке штучне сонце! Воно спокійно світило нам з висоти, ледь помітно здригаючись, мов тремтячи від холоду. Навіть не вірилося, що це людські руки — наші руки! — запалили його. З гострою радістю відчули ми в ту хвилину, що наша робота потрібна людству.

Тепер ми з величезним задоволенням стежили за обличчям Джавару на екрані телевізора. Воно передавало, мабуть, ті самі почуття, що й наші обличчя, тільки з запізненням на чотири хвилини.

Чотири хвилини! Який маленький строк, а як за цей час може змінитися обличчя людини, скільки відтінків почуттів може відбитись на ньому! По обличчю Джавару ми могли безпомилково визначити, що саме бачить він зараз. Ось обличчя його стало напружене — це була мить, коли куля дрижала в натузі; ось очі його розширились, на лиці промайнула розгубленість — це вогняний язик відірвався від кулі. Ось воно заспокоїлось, на ньому засвітилась усмішка, і ми почули радісний вигук:

— Вітаю вас, любі мої! Мікросонце стійке!

Ми знали про це вже чотири хвилини тому, але його поздоровлення принесло нам щиру радість.

Усім хотілося вийти з печери надвір і на власні очі, нарешті, побачити мікросонце.

— Хвилинку зачекайте, — раптом строго сказала Олена Миколаївна. — Експеримент ще не закінчено. Яка зараз радіоактивність на поверхні Венери? — спитала вона у Віктора Платонова, що стежив за дозиметром.

— Нормальна, — одразу ж відгукнувся він. — Лише трохи, зовсім ненабагато побільшало гамма-випромінювання. Можна виходити на поверхню.

— Не будемо поспішати, — зауважила Олена Миколаївна. — Треба перевірити керування мікросонцем за допомогою електростатичних установок.

Вона зробила кілька плавних рухів невеликим важелем, за допомогою якого змінювалось потужне електростатичне поле наших установок, і вогняна куля мікросонця слухняно почала пересуватись по небу. Ще порух важелем, і мікросонце стало наближатись до Венери.

— Різко зростає потік проміння, — негайно повідомив Чжу Фан-ші, який пильнував за радіацією. — Зараз поверхня Венери освітлена вдвічі сильніше, аніж опівдні на екваторі Землі.