Юрій Сафронов - Онуки наших онуків

Узяв я в нього аркушики, попрощався і пішов. Прийшов до себе і зразу сів за роботу — захотілось раніше, ніж професор, одержати результат. Арифмометр у знайомого студента позичив. Тоді ще інші лічильні машини навдивовижу були. Сиджу підраховую день, два, три, в очах від цифр метелики пурхати почали. Інколи вже забував усю фізику явища, а просто, мов автомат, крутив ручку за розробленою заздалегідь схемою аж до зачамріння. Через півтора тижня на трьох аркушиках накреслив свої теоретичні криві. Вийшли вони зовсім не такі, як я сподівався до обрахунків. Ось тут і почав я хвилюватися. Сідаю, четверту, останню, криву обчислюю, а самого сумніви беруть щодо перших трьох. Відчуваю, що далі не можу обчислювати — хвилююсь, на простих речах починаю плутатись. Як згадаю нахмурені брови професора та його прискіпливий погляд, ну, думаю, осоромився…

Я помовчав. Переді мною в темряві кружляв безладний рій світної мошкари. Я махнув рукою — рукав скафандра всіяла безліч яскравих цяток, які одразу ж згасли.

— Ну, а далі що було? — спитала Олена Миколаївна.

— А далі я не витримав. Якось рахував, рахував, тоді взяв та й подзвонив на роботу професорові. Прошу його: «Хоч словами скажіть, які вони, ваші експериментальні криві?»

Він засміявся в трубку та й каже: «Ну, ні! В наукових суперечках жодних попусків бути не може. Приходьте до мене завтра і все побачите. Прихопіть оті папірці, що я вам дав». І повісив трубку. Вночі я погано спав. Мені марилося уві сні, що якісь двогорбі й тригорбі криві повзають по стінах та перестрибують зі столу на стільці, звідти до мене на ліжко, в’юняться довкола моєї шиї, мов змії, і душать. Рано-вранці я вже був у нього. «Хвилюєтесь?» — питає. Увесь мій півнячий запал мов рукою зняло. «Хвилююся…» Він каже: «Кладіть на цей край столу свої теоретичні криві, а я на другий край свої експериментальні. Будемо брати по одній і порівнювати». Усі співробітники з його лабораторії прийшли глянути, чим закінчиться наша незвичайна суперечка.

— Ну і як, співпали?

— Атож. Усі чотири. Співпали так, що він потім сам усі мої розрахунки перевіряв, кожну цифру. А я відтоді навчився глибоко вірити у правильну теорію…

Наш командний пункт містився в одній з печер, у горі, що була кілометрів за сто п’ятдесят від стартового майданчика, з якого мала злетіти ракета. Встановлення атомного заряду в ракету, перевірка запалів, останній огляд апаратури зайняли не більше години.

Олена Миколаївна звеліла налагодити зв’язок із Землею.

До Землі було так далеко, що радіохвилі, які випромінював наш передавач, ішли до неї понад дві хвилини. Дивна це була розмова. На Землі люди, перемовляючись по радіо, не помічають того, що їх розмежовує велика відстань. По запитанню одразу ж надходить відповідь. А тут ми ставили запитання, і воно аж дві хвилини мчало до Землі, долаючи відстань у сорок мільйонів кілометрів. Відповідь до нас надходила ще через дві хвилини по тому. Так і відбувалась наша розмова — з паузами в чотири хвилини після кожного запитання. Здавалося, що на Землі сидить дуже некваплива людина, яка, перш ніж відповісти нам, старанно обмірковує та зважує кожне слово.

— Добре, що ми тільки на Венері, а не на Плутоні, — жартував невгамовний Ламель, — а то наші запитання доходили б до Землі не через дві хвилини, а через чотири години. Ще чотири години ішли б до нас відповіді — загалом вісім годин ще чекання… За цей час, чого доброго, забудеш і про що питав. Скажімо, наш Віктор спитав би в Челіти: «Ти кохаєш мене?», а потім сидів би вісім годин та ворожив: «Любить, не любить, любить, не любить…»

Через центр зв’язку з космічними експедиціями ми зв’язалися з президією Всесвітньої Академії наук і одержали від Джавару дозвіл почати експеримент. Сотні очей стежили з Землі за екранами телевізорів.

Густий шар хмар ускладнював спостереження за мікросонцем. Передбачаючи це, ми прихопили з собою з Землі аеростат, до якого було підвішено спеціальний телепередавач, і запустили його перед початком експерименту. На наших екранах з’явилося зображення темного зоряного неба. Другий телепередавач був розташований на поверхні Венери, недалеко від ракети-носія.

Експеримент почався.

— Ввімкнути електростатичні установки! — скомандувала Олена Миколаївна.

З глибини печери долетіло:

— Єсть! — і за секунду: — Готово!

— Запускаю ракету! — Вона натиснула червону кнопку на пульті керування.

На екрані телевізора ми побачили, як невелика ракета рвонула з естакади і помчала вгору, несучи з собою страхітливий заряд. Вона швидко сховалась у хмарах. Ми перемкнули наші телевізори на приймання зображення з аеростатного передавача. Скоро ми знову побачили нашу ракету. Вона вирвалася з хмар і швидко набирала далі висоту. Струмені розпечених газів виривалися з її сопел, яскраво вирізняючись на тлі чорного зоряного неба. Ракета наближалась до заданої висоти.