Юрій Сафронов - Онуки наших онуків

До нас долинув гуркіт — відгомін небесного велетня, що промчав над нами.

— Який гігант! — не вгавав Ілля Петрович. — Шкода, як упаде в море… Все це страшенно цікаво. І, головне, зафотографували весь його шлях! Ходімте проявимо плівки.

— Але ж зараз ніч, у вашій лабораторії, мабуть, нікого нема.

— Ну, то й що? Я завжди сам проявляю найвідповідальніші знімки.

Ми вийняли касети з телескопа і попрямували до фотолабораторії.

— Цікаво, де впав болід? Вибухнув він чи ні? А втім, завтра ми про все це довідаємось детально. А тепер гляньмо на наші знімки.

Ілля Петрович узяв одну з плівок, що просохли, і підійшов до настільної лампи.

— Ось, подивіться, — сказав він, акуратно тримаючи плівку перед білим абажуром лампи. — Основний болід, а збоку кілька зовсім дрібних метеоритів.

На інших кадрах ми несподівано для себе виявили цікаву деталь. Услід за велетенським першим болідом, майже притулившись до його вогненного хвоста, летів другий такий самий болід.

— Чорт забирай, справді, другий болід!

— Але чому ж він не такий яскравий, як перший?

— Це зрозуміло. Він і повинен нагріватися менше. Перший врізався в атмосферу, розігнав повітря, утворився розріджений простір, мов мішок. Туди й попав другий болід.

— Але в такому разі обидва боліди можуть зіткнутися в повітрі, адже першого гальмує повітря, а другий летить з більшою швидкістю.

— Дуже ймовірно…

Ми просиділи над знімками цілу ніч.

На десяту ранку ми вже знали, що боліди увійшли в атмосферу Землі над Північною Африкою, промчали на північний схід над Середземним морем, промайнули над Грецією, яскраво освітили простори Західного Сибіру і, не долетівши трохи до Тихого океану, впали десь у Східному Сибіру. Сила вибуху була неймовірна: всі сейсмічні станції світу зафіксували струс ґрунту. Після розшифрування сейсмограм з’ясувалося, що боліди впали між хребтами Черського і Верхоянським.

Дані сейсмічних станцій підтверджувались радіограмами і телефонограмами, що надійшли з Охотська, Верхоянська, Оймякона та Якутська, де багато людей бачило падіння цих метеоритів.

За розповідями очевидців, перед падінням метеоритів спостерігалось посилення яскраво-білого світла, від якого розвіялись передранкові сутінки. Сліпуче світло різало очі, обпікало обличчя і руки. Люди, що спостерігали це явище, падали долу лицем, захищаючи очі під нестерпного і несподіваного світлового удару. Здавалось, що з неба зірвалося сонце і стрімко мчить до землі. По небосхилу пронеслась велетенська вогненна куля, розсипаючи довкола міріади білих іскор. За першою кулею зразу ж промайнула друга, темно-червона, і обидві майже одночасно впали за Верхоянським хребтом.

Через деякий час люди почули ревіння і рокіт, а потім два могутні вибухи. В будинках, що були на віддалі сотень кілометрів від місця падіння метеоритів, позривало з завісів двері, повибивало шибки, порозкидало меблі в кімнатах.

Вдалині, за Верхоянським хребтом, ще довго було видно заграву велетенської пожежі — горіла тайга…

Такі були перші повідомлення про цю дивовижну подію.

— Ось вам і знімки! — вигукнув Ілля Петрович. — Не мали б ми їх — тепер вагалися б, чи не помилились, бува, очевидці щодо другого боліда. А нині маємо незаперечні докази.

Невдовзі з’ясувалось, що наші знімки унікальні. В жодній обсерваторії світу не встигли так добре сфотографувати політ болідів. Уранці Ілля Петрович наказав якнайшвидше розмножити знімки та розіслати їх усім зацікавленим організаціям.

Іллю Петровича смикали з усіх боків. Просили прислати знімки, проінформувати, розповісти подробиці. Скоро я відчув, що Іллі Петровичу не до мене. Я попрощався і мерщій подався з обсерваторії. Вже перед тим як я йшов, Ілля Петрович дав мені з собою першу серію ще вогких фотографій та пообіцяв подзвонити по телефону.

Наступного дня пролунав телефонний дзвінок.

— Добридень, Олександре Олександровичу! — почув я голос Брадова. — Вчора ввечері Комітет по метеоритах Академії наук вирішив організувати комплексну експедицію в район Верхоянського хребта. В експедиції має взяти участь фахівець з ядерної фізики. Я наважився рекомендувати вас…

— Мене?!

— Так, якщо тільки це вас цікавить. Хоча не пізно ще й відмовитися. З свого боку, я дуже раджу поїхати. Експедиція триватиме якихось два-три тижні, з урахуванням дороги.

Кортіло страшенно.

— Поїду! — сказав я, не роздумуючи.

— От і чудово! Я, власне, й не сумнівався.