Юрій Сафронов - Онуки наших онуків

— Ні, — признався я.

— Доведеться навчитись. Іншого виходу в нас нема. Будемо спускатись у колодязь на орнітоптерах.

Відділ орнітоптерів містився на верхньому поверсі спортивного магазину, просто під прозорим пластмасовим дахом. У великому довгастому залі стояло десятків зо три одномісних, двомісних і чотиримісних орнітоптерів. Крім нас, тут була молода, гарно зодягнена жінка. Вона швидко обійшла ряди машин і, не вибравши нічого, попрямувала до виходу. Біля дверей зупинилась і, висунувши з стіни маленьку скриньку, щось промовила чітко й виразно чи то по-іспанськи, чи то по-італійськи.

— Що вона робить?

— Мабуть, не знайшла потрібної моделі і зробила замовлення, — пояснив мені Віктор.

— Яку ж модель їй треба? Всі орнітоптери такі гарні…

— Не в красі річ, — заперечив Віктор. — Хіба мало для яких цілей буває потрібен орнітоптер.

— А мені який вибрати?

— Візьміть маленький, спортивний, з доброю маневровістю. От, скажімо, «Метелик». — Віктор підвів мене до ловкого орнітоптера, покритого блискучим темно-зеленим лаком.

Я відчинив дверцята кабіни і сів у м’яке шкіряне крісло. Крізь засклену кабіну відкривався прекрасний огляд на всі боки і навіть униз. Зверху стриміла невелика штирьова антена.

— Подобається? — спитав Віктор. — Швидкість до чотирьохсот кілометрів за годину. Звісно, не ракета, але цілком досить для пересування.

— Візьму.

— От і прекрасно.

Віктор підійшов до апарата, що був схожий на телефон і висів біля дверей, набрав на циферблаті номер з технічного паспорта «Метелика». Повідомлення про наш вибір пішло в центр обліку.

При світлі ввімкнених фар орнітоптера, яке розганяло темряву всього тільки на двадцять метрів, вертикальний стовбур шахти здавався нам безконечною безоднею. Все думалося, що орнітоптер ось-ось зачепиться крильми за труби та рвантя електричних кабелів, які стриміли звідусіль.

— Обережніше! — крикнув Віктор. — Тримайтеся ближче до центра стовбура.

У темному підземеллі з порунтаними стінами й рештками обірваних кабелів мені стало трохи моторошно. Здавалося, ось-ось придушить зверху брилою бетону.

— Далі дороги нема, — розчаровано сказав Віктор, роздивляючись стовбур шахти. — А тут ми навряд чи знайдемо щось цікаве. Хоча постривайте. Бачите он там, з самого низу, тріщина? Може, нею пощастить дістатись до камери?

Перед нами чорніла тріщина, яка йшла кудись глибоко в землю. Вона була достатньо широка, щоб одна людина вільно влетіла в неї на орнітоптері. Я зазирнув усередину і відсахнувся. Тріщина видалася мені пасткою, яка готова була зімкнутися будь-якої миті.

— Ви залишитесь тут, — сказав Віктор, — а я полечу туди.

— Ви збожеволіли! Адже це вірна загибель!

Та Віктор не дав мені договорити. Підлетівши до щілини боком, він сховався в ній.

Минуло кілька довгих хвилин, і я вирішив уже податися за Віктором, як раптом збагнув, що можу зв’язатися з ним по радіотелефону. Я набрав Вікторів номер. Він тут же відгукнувся, але голос його долинав глухо, а далі й зовсім затих.

Хвилин через сорок, коли я втратив уже будь-яку надію знову побачити Віктора, з радіотелефону долетів його голос. А там ми вже підіймались на поверхню.

Чотири дні підряд ми щоранку спускалися в цю напівзавалену шахту і дослідили її. Результати були цікаві.

— До речі, Олександре Олександровичу, — сказала мені Олена Миколаївна після того, як ми розповіли їй про наші дослідження, — вас дуже хотів бачити директор нашого інституту. Гасул. Ходімо, я проведу вас до нього.

Академік Гасул прийняв нас одразу. Це був літній негр, високий, огрядний, з чорним, аж синім, без найменших ознак сивини кучерявим чубом.

— Я можу тільки вітати ваше бажання працювати в групі Олени Миколаївни, — сказав він мені. — Ви наш «науковий дідусь», самі, як криголам у льодах, прокладали шлях атомній фізиці. От і рухайте її далі вперед. Я чув, що ви вже взялися до роботи? Здається, оглядали підземну лабораторію?

— Кілька днів попрацював там удвох з Віктором Платоновим.

— Знайшли щось цікаве?

— Так, дещо є. Нам удалося через тріщину в стіні вертикального стовбура шахти дістатись аж до підземної лабораторії. Зараз там царство криги. Труби, що підводили рідкий гелій для охолоджування камери, луснули від вибуху, рідкий гелій вилився і пройшов у землю, перетворивши її на крижану брилу. Саме це й навело нас на думку про причину невдачі досліду.

— Я не зовсім вас розумію.