Юрій Сафронов - Онуки наших онуків

Легко собі уявити, з якою насолодою прослухав я цю першу лекцію! Мабуть, те саме відчував би Бетховен, якби до нього через десять років повної глухоти знову вернувся слух і він почув би свою геніальну музику.

З цього дня почались мої щоденні заняття. Звісно, я працював зовсім не по три години щодня, а по сім, а то й по вісім.

Проте з атомною фізикою мені доводилось знайомитися не тільки за підручниками.

Якось, прогулюючись по парку санаторію, я почув, що мене кличуть звідкись ізгори. Я задер голову і на даху будинку побачив мого партнера з тенісу — Йонеску. Він стояв, спершись ліктями на перила, і махав мені рукою, запрошуючи піднятись до нього. Швидкісний ліфт вивіз мене на дах. Тут, на майданчику під накриттям, стояло кілька дивних машин, трохи схожих на звичайні крісла, закриті прозорими ковпаками. З боків у машин стриміло двоє коротких блискучих крил. Це були одномісні і двомісні орнітоптери — літальні апарати з крилами. Вони не мали ні пропелерів, ні реактивних двигунів, переміщувались у повітрі, мов птахи або комахи, — за рахунок руху крил. Я вже неодноразово спостерігав їх у польоті. Вони стали одним з найпоширеніших видів транспорту.

— Оце роблю профілактичний огляд свого «сонечка», — сказав Йонеску. — Може, допоможете мені?

Я охоче погодився. Ми перевірили один блок мотора.

— Треба б поставити нові шестірні, — сказав Йонеску. — Ви поки що розбирайте далі, а я хутко принесу нові.

Поки його не було, я спробував добратись до рульової передачі, але мені заважала кришка, яка накривала увесь двигун. Я став шукати болти, що ними вона була прикріплена до корпусу, — їх не було. Помітивши з одного боку кришки виступ, я схопив гайковий ключ і, користуючись ним як важелем, підважив її. Кришка не піддавалась. Я наліг на ключ усім тілом. У цю мить з’явився Йонеску.

— Стійте! — раптом закричав він не своїм голосом. — Ви з глузду з’їхали! Що ви робите?!

Я випустив ключ, не розуміючи, що сталося.

— Добре, що я вчасно нагодився, — вже заспокоюючись, сказав Йонеску. — А то б ви тут наламали дров!

— Але ж я тільки спробував відкрити кришку…

— Кришку трансформаторної оболонки, — сказав він мені таким тоном, ніби цим пояснив усе.

— А що таке трансформаторна оболонка? — спитав я.

Я звикся уже з роллю маленького Чомучки, який, нітрохи не ніяковіючи, увесь час ставить дорослим запитання.

— Невже ви не знаєте? О, тоді доведеться розповісти, щоб більше з вами не було таких курйозів.

Прилаштовуючи на місце нові шестірні, він став мені пояснювати:

— Під цією кришкою міститься атомний двигун.

— Такий маленький?! А як же шкідливі випромінювання, що неминучі під час атомного розпаду?

— Їх усуває трансформаторна оболонка.

— Вона їх затримує?

— Ні, тут процес складніший. Я не фахівець, тому зможу пояснити вам лише схематично, що тут відбувається. Та я гадаю, ви зрозумієте. Для людини найбільш небезпечні незаряджені частинки, які виникають під час розпаду атомного пального, — нейтрон і гамма-частинка. Якби вдалося їх перетворити на частинки, що мають електричний заряд, то затримати їх було б просто. Такі «зворотні» реакції було відкрито років вісім-десять тому. В трансформаторній оболонці нейтральні частинки перетворюються на заряджені й потім уловлюються. Вам, звичайно, цікаво, як це відбувається. Але тут я вже вам не помічник.

— Щиро дякую, — сказав я.

— За що? За погане пояснення?

— Ні, за те, що ви врятували мене від променевої хвороби.

Я з острахом і з повагою зиркнув скоса на кришку. Під нею ховалася одна з найпрекрасніших дивовиж техніки двадцять другого століття — портативний атомний двигун, який разом з трансформаторною оболонкою, що окутувала його, був не більший за спортивний чемоданчик. Мені й без слів стало ясно, що поява такого маленького і водночас дуже потужного, надійного й невибагливого двигуна спричинила справжню революцію в техніці: його можна було поставити скрізь, де тільки була потреба в якомусь рушієві.

Я згадав про атомні реактори нашого часу: сховані за величезними товщами свинцю й бетону, вони могли бути використані тільки на океанських лайнерах, а найкращі зразки їх ледве можна було втиснути у великі підводні човни.

Та що особливо вразило мене — це кібернетика. Мабуть, коли б від мене вимагали коротко визначити головне в техніці двадцять другого століття, я не задумуючись назвав би дві речі: атом і кібернетику. Це визначення не було б, ясна річ, вичерпним, однак наочно відображало б головний зміст техніки цих днів.