Летимо. Хтось — за вітром. Хтось — проти.
Летимо до мети… До мети?
Посивілі завбачливо скроні
маяками на нашім путі.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами.
«Господи, — думав генерал Девіс. — Який же я був замолоду наївний. А нині — я, мабуть, просто дурний. Я — лише крихітна і безпорадна частинка велетенської жорстокої машини. Я — маріонетка в генеральському мундирі. Актор велетенського лялькового театру трагедій. А хто режисер? Хто написав для мене роль? Президент? Аж ніяк! Він — маріонетка, як і я. Але хто нами керує? Хто смикає за невидимі мотузочки? Ми самі себе смикаємо. Ми всі, як у густому павутинні, пов’язані один з одним. Кожен наш порух, кожен подих передається решті і змушує принишкнути, або ж навпаки… Все побудовано на зворотних зв’язках… Прищемлений дверима хвіст, голосне розпачливе «няв!». Ах, пробач, моя кицюню, я винен перед тобою, але, врешті, сама будеш обережнішою. А кошеняток твоїх ми потопимо, кицюню. І де ти тільки примудрилася їх нагуляти? Ніби і з кімнати тебе не випускали… Господи, як я втомився… І яке мені все бридке… Я сам собі бридкий. Я навіть не маріонетка. Я — просто заводна лялька. Коли закінчується, слабне накручена пружина, лялька зупиняється… Джозефе, я винен перед тобою… Тебе виховували всі і ніхто… Тебе виховував цей велетенський багатоликий і безликий світ… Я винен перед тобою, сину… Але я не зможу бути винним ще й перед Богом. Якого немає… Ми всі, мов у павутинні… Ми ніби силкуємося щось зробити, щось змінити на краще, але від кожного нашого руху тільки тугіше затягується зашморг… Ми шукаємо винного у всіх наших бідах, повзаємо зміями у високих травах, шукаємо у траві, як у лісі, ми зазираємо в кожну криницю, забруднюємо останні краплі чистої води, ми зазираємо в кожну душу, лякаємо у степах останніх перепелів… Нас багато… Ми всі шукаємо. Шукаємо того, хто винен. І знаходимо — один одного… Джозефе… Я вже не дорожу не тільки власним, але й твоїм життям. Для мене вже немає нічого дорогого, рідного в цьому світі… Лише крихітний черв’ячок недотруєної, недогнилої совісті ще ворушиться, ше живе… «Жити чесно дуже нелегко, але ще важче для мене відчуватися коров’ячим млинцем, який ні за що не відповідає і якому ні перед ким не соромно…» Я зроблю все, щоб мені не було соромно перед Богом. Якого немає. І пробач мені, Джозефе. Господи, якого немає, пробач мені все, що зможеш пробачити».
Генерал дістав з кишені ралану, невелику морську мушлю, підняту з морського дна колись ще молодим Петером Девісом, приклав її до вуха. Слухав. Полковник Форест кинув на нього іронічний погляд.
Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами, нарешті торкнувся шасі бетонованої смуги.
Нашу любов вимірюють рентгенами.
Весна. Бліндаж. І сльози на щоках.
Наша любов — радіаційна бестія.
Тюльпани. Стронцій. Листопад.
Нашій любові — і галактики замало.
Поезія війни. Поезії — війна.
Наша любов — це спалах наднового
радіоактивного, космічного вина.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Всі вже добряче підпили. Молода компанія насолоджувалась буйствами танцювальних ритмів. Власне, танцювало тільки дві пари. А решта блаженно релаксувалися у глибоких кріслах нічного бару, посьорбуючи шампанське з коньяком, розчиняючись у пасмах густого цигаркового диму та в спалахах світломузики.
Сігна не танцювала, сиділа, блаженно примружившись, з сигаретою в руці — ще зовсім дівчисько, красиве своєю юністю, у рожевій сукні, як і на кольоровому великому портреті в підземному номері астронавта Джозефа Девіса.
Поруч із нею уже геть посоловілий Хенк. Батько Хенка був відомим письменником, а він сам — такий собі, в цю мить захмелілий дженджурик, вилицюватий, худорлявий, час від часу втирав просто долонею спітніле чоло і позирав довкола, обводячи присутніх дещо одурілим поглядом, в якому прозирала зачаєна підступність та якась п’яна затравленість.
— Потанцюємо, Хенк?
— А Джозефа ти запитувала, він дозволив тобі танцювати зі мною? Хоча, гадаю, я і сам собою щось вартий. Га? — в голосі в’їдлива іронія та бравада. — Я, безумовно, ніколи не загрібатиму космічні мільйони, але, сподіваюся, кілька земних мільйонів для мене залишиться…
— Принаймні у вигляді батьківської спадщини…
Читать дальше