— Спасибі. Нівроку. Я його давно не бачив.
— Вже друга година ночі. Ти спати хочеш? В тебе стомлений вигляд… Багато випив?
— Пусте. Все гаразд. Я нічна пташка. Як і ти, Артуре. Я відсипаюся вдень.
— Добре, тоді повернемось до справи… Я радий, що ти, не вагаючись, зголосився зі мною зустрітися. Справа дуже відповідальна й важлива, але ще не дуже нагальна… Маємо час усе зважити… Повторюю, я радий, що ти такий безвідмовний… — на крутому повороті Хенка притиснуло до Артура, п’яно й вибачливо усміхаючись, він незграбно вирівнявся. — Я вже тобі говорив, що саме твоя допомога нам зараз дуже потрібна… І це може стати початком твоєї блискучої творчої кар’єри. Ми про це потурбуємось… Одне слово, слухай мене уважно. У нас є точні дані, що астронавт Джозеф Девіс веде, сказати б, подвійну гру. Буду з тобою відвертим, у нас немає особливих претензій до Джозефа, він загалом путній хлопець, і ми переконані, що він сам розбереться, на кого йому краще працювати і яким богам краще молитися, але… Трапляється всяке… Ось матеріали. — Артур поклав на коліна Хенкові великий сірий конверт. — Ці документи однозначно свідчать, що від астронавта Джозефа Девіса можна чекати всього…
— Розумію…
— Ти ще нічого не розумієш. Надійно заховай зараз цей конверт. Я підвезу тебе до самого твого дому. Там ти спокійно можеш ознайомитись з цим усим і до певного часу заховати в твоєму особистому сейфі. Гадаю, не варто наголошувати, що, крім нас із тобою, ніхто про ці папери не повинен знати.
— Ясна річ.
— Якщо Джозеф Девіс поведеться гідно, а ми сподіваємося, що саме так і буде, то конверт ти повернеш мені. І ми тоді просто забудемо з тобою про все — і про цю нашу розмову, і про зміст цих матеріалів. За твою згоду допомогти нам тобі належить королевська, як на мене, винагорода. — Артур дістав з бічної кишені літника чек і простягнув його Хенкові.
Той уважно подивився, і його брови звелися:
— Спасибі.
— Але якщо виникне потреба, то ти відразу, негайно, терміново, тої ж миті ці матеріали обнародуєш… Уважно ознайомся з текстом. Якщо виникне потреба, то в тебе не буде й хвилини на читання… А ти муситимеш знати, про що тут ідеться…
— А яким чином ці документи потрапили до мене?
— Ти знаєш Сігну Конрад?
— Так. Ми з нею і з Джозефом разом вчилися.
— Отож. І зараз ви часто зустрічаєтесь. Нам це дуже подобається, що ви часто зустрічаєтесь… Скажу більше, я знаю, що Сігна тобі не байдужа… — Артур розсміявся, — Та й кого може залишити байдужим таке юне курчаточко? Чи не так? До речі, якщо захочеш, це своєрідний додаток до твого сьогоднішнього гонорару, то ми б могли трохи посприяти, щоб вона була… прихильнішою до тебе… Знаєш, ми не боги, ми не можемо обіцяти, що вона втюриться в тебе так, як це буває в кіно, але принаймні сподіваюся, не відмовиться переспати пару разів… Домовились?
— Спасибі, — розчулено пробелькотів Хенк. — Але ж, крім того, що Сігна Конрад — наречена Джозефа…
— Помовч… Слухай… Ми знайдемо надійний спосіб передати Сігні пакет від Джозефа, але він обов’язково потрапить до твоїх рук при належній кількості свідків, і ти вже сам потурбуєшся, щоб він у тебе й залишився. У тому конверті будуть чисті аркуші паперу. Це на той випадок, якщо з якихось причин конверт не утримається в твоїх руках. Розумієш? А справжні матеріали вже в тебе.
— Так…
— Гадаю, тобі не треба пояснювати, чому цей конверт не повинен потрапляти Сігні Конрад?
— Вона — наречена Джозефа, вона може просто знищити будь-які матеріали, що його компрометують… Це я розумію… Але якщо ці матеріали зараз у ваших руках, то чи не простіше…
— Ні, Хенк, не простіше. Ти сьогодні забагато випив, і в тебе кепсько варить голова. І, врешті, свого часу ми з тобою домовилися, що задавати питання буду переважно я, а від тебе чекатиму відповідей та діяльності.
— Пробач, Артуре. Але я просто хотів дещо уточнити для себе.
— Зараз я підвезу тебе до твого дому. Тобі треба гарно відіспатися. Завтра зустрінемось і продовжимо розмову. Але будь тверезий… Конверт відразу поклади в сейф,
— Добре… Спасибі, Артуре… Велике спасибі…
За вікнами машини пролітали яскраві неонові пейзажі. В небі хрипко просичав, виймаючи душу, швидкісний винищувач.
Ми солдати, пане генерал.
Ми — сини свободи підневільні.
Ми збагнули — так а чи не так:
діють закони вільного падіння
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Генерал Девіс і полковник Форест ходили серед буйноцвіття квітів, трав і декоративних дерев під високим куполом прозорого штучного неба.
Читать дальше