Станіслав Лем - Катар

— Месьє…

Я не відізвався. Людина постояла наді мною, поклала щось на столі й тихо вийшла. Замок клацнув, і я лишився сам. Не так одурманений, як розбитий, я сповз з ліжка й засвітив бра. На столі лежала складена телеграма. Непевно тримаючись на ногах, відчуваючи, як калатає в грудях серце, я взяв бланк. Адресована мені, в готель “Ейр Франс”. Глянув на підпис, і мене до кісток пройняв дрож. Я міцно заплющив повіки, тоді розплющив і ще раз прочитав прізвище людини, яка вмерла досить давно, щоб зітліти під землею.

“ЧЕКАЮ РИМ ХІЛТОН КІМНАТА 303

АДАМС”

Прочитав текст разів десять, підносячи його до самих очей і обертаючи телеграму на всі боки. Її надіслано з Рима о 10.40, добру годину тому. Може, це звичайна помилка? Ренді міг перебратися в “Хілтон”, адже в готелі коло Іспанських сходів він зупинився, не знайшовши нічого кращого, а тепер переїхав і повідомляє мене. Йому переказали про мій дзвінок, а він, не дочекавшись мене й почувши про затримку рейсів, надіслав телеграму. Але чому, власне, так перекрутили прізвище? Сівши під стіною, я думав, чи не може це бути ще й сном. Наді мною світилася лампа. Все, на що я дивився, мінялося. Штора на вікні, телевізор, загнутий ріжок килима, обриси тіні обіцяли щось незбагненне. Заразом усе оточення залежало від мене. Існувало лише завдяки моїй волі. Я вирішив усунути з нього шафу. Блиск полірованої стіни потьмянів, контури дверей потемнішали, в шафі з’явився неправильний пролом, повний рухомого слизу. Спробував відновити шафу, але марно. Оточуюче тануло в півмороці кутів, врятувати я міг лише те, що було освітлене. Я потягся до телефону. Трубка, глузливо вигнувшись, вислизала з руки, телефон став чорним, шорстким на дотик каменем з діркою замість диска. Пальці пройшли крізь його поверхню й наткнулися на щось холодне. На столі лежала кулькова ручка. Напружуючи всі сили, щоб вона не зникла, я написав поперек бланка великими кривулями:

“11,00 NAUSEA [26] Морська хвороба, нудота (латин.).

11,50 ГАЛЮЦИНАЦІЇ Й ХИМЕРИ”.

Але, пишучи, я забув про оточення і вже не міг з ним упоратися. Я чекав, що розпадеться кімната, а тим часом сталося несподіване. Я зауважив, що поряд щось діється. Це “поряд”, як я зорієнтувався, було моїм тілом. Воно збільшувалося. Ноги й руки, випростуючись, віддалялися від мене. Злякавшись, що голова проб’є стелю, я впав на ліжко. Лежачи горілиць, я ледве дихав, груди здіймалися, як баня собору святого Петра, в кожну жменю я міг би взяти по кілька шаф, та що шаф, там помістилася б уся кімната! “Це маячня, — сказав я собі. — Не зважай на неї”. Я настільки збільшився, що межі тіла розчинилися в мороці. Блукали десь у пітьмі за милі звідси. Я вже майже не відчував їх. Зосталися самі нутрощі. Вони стали велетенськими. Лабіринт у просторі, прірва між моїм мисленням і світом. Зрештою, й світу вже не було. Не дихаючи, я нахилився над цією своєю безоднею. Там, де досі були легені, нутрощі, вени, тепер спочивали самі думки. Це вони були такі величезні. В них я побачив своє життя. Викривлене й зім’яте, воно жаріло, обвуглювалось і ставало попелом. Розсипалося вогненним пилом, чорною Сахарою. Вона була моїм життям. Кімната, в якій я лежав, мов риба на дні, теж зменшилася до зернятка. І була в мені А тіло все розросталося й розросталося, і я злякався. Мене вбивала страшна сила мого визволеного тіла, що жадібно й невпинно поглинало простір. Усмоктуваний вглиб, я скрикнув від розпачу й напружив руки, що спиралися на матрац десь у центрі Землі. Боявся, що від цього руху розваляться стіни. Вмовляв себе, що це неможливо, та кожним м’язом і нервом відчував, що це так. У божевільній спробі втекти я сповз з ліжка, впав на коліна й по стіні дотягнувся до вимикача. Світло залило кімнату разючим, як ніж, сяйвом. Побачив стіл, наче облитий емаллю всіх кольорів веселки, телефон, запечений, мов кістка, далеко в дзеркалі — власне обличчя, лискуче від поту, — я впізнав його, але нічого не змінилось. Намагався зрозуміти, що зі мною діється, яка сила розпирає мені груди, шукаючи виходу. Чи нею був я? І так, і ні. Велетенська рука була моєю рукою. Але якщо вона перетвориться на гору м’яса й задавить мене гарячою масою, чи мав я й надалі вважати її своєю рукою, а не силою, яка її рознесла? Хоч як силкувався чинити опір метаморфозам, та весь час запізнювався, бо все вже встигало змінитися. Тепер мій погляд підіймав стелю, відсував її, кожна точка вгиналася під моїм поглядом, танула, провалювалася, ніби я горів і розтоплював очима будівлю з воску.