Станіслав Лем - Катар

Як природно все пояснюється. Правда ж? А чи не занадто логічно? Їхала сама. А хто в такому стані їздить сам? А далі? Якби опритомніла, я не провів би її до машини, а постарався б відрадити від дальшої їзди. І що ж? Порадив би лишити “опеля” й пересісти до мене. Так зробив би кожен. І я теж, якби був тут звичайним туристом. Мені стало гаряче. Треба було лишитись і вплутатись у цю справу, якщо вона того варта! Адже для цього я й був тут! Чорти б його взяли! Дедалі настійніше я переконував себе, що вона справді знепритомніла, і дедалі менше вірив у це. І не тільки в це. Хто б то лишив напризволяще торговий павільйон, та ще й такий, як цей універмаг. Хоч би касир мав бути на місці. А його не було. Щоправда, весь павільйон мов на долоні з кав’ярні по той бік котлована. Та й кому могло спасти на думку, що я сюди заїду? Нікому. Отже, так чи інакше, це не було організовано для мене особисто. А може, я мав стати невідомою жертвою? А власне, чиєю? Що ж, продавці, касир, дівчина — в одній змові? Це вже було нереально. Отже, звичайна випадковість. Знову те саме. Адамс доїхав до Рима живий. І сам. А інші? Несподівано згадав про ключку для гольфа серед поля. Боже милий, адже такі ключки…

Вирішив узяти себе в руки, навіть якщо й пошився в дурні. Як поганий, але впертий актор, повернувся до невдалої ролі. На наступній станції, не виходячи з машини, попросив камеру. Гарний брюнет у комбінезоні глянув на мої колеса: у вас безкамерні. А мені треба камеру! Розраховуючись, я поглядав на автостраду, щоб не проґавити “крайслера”, та його не було. Через дев’ять миль я замінив справне колесо запасним. Замінив, бо так зробив Адамс. Присівши біля домкрата, я відчув, що припікає добряче. Незмащений домкрат скрипів, невидимі реактивні літаки краяли небо над головою, і це громове відлуння нагадувало мені корабельну артилерію над Нормандським плацдармом. Звідки цей спогад? Я і згодом бував у Європі, але вже в ролі офіційного експоната, щоправда, другої величини: як резервний, тобто фіктивний учасник марсіанської програми. Європа гідно демонструвала мені свій фасад, і аж тепер я пізнавав її якщо не ліпше, то, в усякому разі, без параду: смердючі від сечі вулички Неаполя з жахливими повіями, навіть готель, який ще пишався вчорашньою славою, змиршавів, його обсіли крамнички перекупників, порнокінотеатр колись не посмів би примоститися під боком такого сусіда. А може, це несуттєве, й мали рацію ті, хто твердив, що Європа псується з голови, з верхів. Бляха й інструменти аж пекли. Помивши руки кремом, я витер їх серветкою й сів у машину. Поморочившись над купленою на заправці пляшкою швепсу, я врешті відкоркував її й без ножика, що десь подівся. П’ючи гіркий напій, я думав про Ренді, який десь на траві слухає, як я п’ю. Подушечка над спинкою теж нагрілася, потилицю пекло. Асфальт на обрії мінився металевим блиском, наче вода. Гримить, чи що? Так. Грім. Гриміло, певно, й раніше, коли пролітали реактивні літаки, але досі всі слабші звуки поглинав невпинний гуркіт автостради. Та врешті, стихія піднеслася над цим шумом, розколола небо з іще золотавими, а над горами, вже просякнутими жовчю хмарами.

Дороговкази сповістили: Фрозіноне. Піт стікав у мене по спині, між лопатками наче хтось лоскотав пір’їнкою, а гроза, по-італійськи театральна, замість узятися до роботи як слід, страхала гуркотом без краплини дощу. Але сірі, мов осінній дим, гриви вже тяглися навколо, і, входячи в широкий віраж, я навіть зауважив місце, де навскісний туман притягає хмару до автостради. Полегшено зітхнув, помітивши на шибі перші великі краплини. Раптом линуло мов з відра.

Вітрове скло нагадувало поле бою, бо якийсь час я не вмикав “двірників”, а коли вони нарешті зішкребли рештки комах, я вимкнув їх і з’їхав на узбіччя. Тут я мав простояти добру годину. Дощ ішов хвилями, лопотів по даху; попутні машини тягли за собою каламутні шлейфи водяного пилу, а я глибоко дихав. З прохиленого вікна дзюркотіло на коліна. Я запалив, ховаючи цигарку в долоні, ментолові не смакували. Проїхав “крайслер” металевого кольору, але крізь водяну запону годі було роздивитися, чи це той. Темнішало на очах. Блискавиці, тріск, — аби чимось зайнятися, я рахував секунди від спалаху до звуку, — а автострада гула й гуркотіла, ніщо не могло її паралізувати. Стрілки минули сьому — пора. Зітхнувши, я вийшов з машини. Холодний душ спершу був неприємний, але швидко збадьорив мене. Маніпулюючи з “двірниками”, наче щось ремонтуючи, я поглядав на дорогу, але ніхто не звертав на мене уваги, поліції теж не було. Змокнувши до останнього рубчика, я сів у машину й рушив. Гроза минала, але темнішало чимраз швидше. За Фрозіноне дощ припинився, асфальт просихав, і від калюж на узбіччях низько стелився молочний туман, відбиваючи світло фар. Зненацька з-за хмар визирнуло сонце, неначе природі забаглося в останню перед ніччю хвилину з’явитись в іншому освітленні. В неземному рожевому сяйві я в’їхав на стоянку біля ресторану Павезе, розташованого на мосту, обсмикнув сорочку, аби не випирали датчики, й пішов нагору. “Крайслера” на стоянці не побачив. Нагорі натовп белькотів різними мовами і поглинав страви, не звертаючи жодної уваги на машини, що пролітали під мостом, мов кулі кегельбану. В мені, не знати коли, сталася зміна, я заспокоївся, власне, мені все збайдужіло, про дівчину подумав так, наче це трапилося багато років тому, випив дві кави, швепс із цитриною і, відпочиваючи, може, посидів би ще трохи, якби не збагнув раптом, що залізобетон діє мов екран, і вони не можуть спостерігати за моїм серцем. Між Х’юстоном і Місяцем таких проблем не виникає. Виходячи, я вмився в туалеті. Якось неприязно позираючи на себе в дзеркало, пригладив чуба, і знову в дорогу.