Станіслав Лем - Катар

Я остовпів з відкритим ротом. Барт мовчки дивився на мене.

— Вони всі лисіли… — врешті сказав я.

— Лисина?

— Початки. Заждіть-но. Так. Декер теж мав тонзуру на тім’ї — і нічого.

— Зате ви не лисієте, — зауважив Барт.

— Як ви сказали? Не лисію? Може, це вада? Але з Декером нічого не сталося, хоча й лисів… зрештою, який може бути зв’язок між лисінням і буйним божевіллям?

— А який зв’язок між цим же божевіллям і діабетом?

— Маєте рацію, докторе, цього питання не варто торкатися.

— Ви що, зовсім не звернули на це уваги?

— Майже так. Ми порівнювали список загиблих з уцілілими в Неаполі, і ця риса, звичайно, виявилась. Однак складність полягала в тому, що полисіння можна було ствердити напевне лише у загиблих, бо дехто з тих, хто вцілів, не признався, що носить перуку. Щодо цього людська гордість буває несамовито вразлива, а смикати їх за волосся чи розглядати зблизька важко, коли люди цього не хочуть. Для встановлення діагнозу потрібно ще знайти косметичний кабінет, де та чи інша людина замовила перуку або й зробила пересадку волосся, а це вже було б забарно.

— Чи це так уже важливо?

— Думки були різними. Дехто вважав, що це не має значення, тим більше, що йшлося про те, чи приховують лисину кілька вцілілих пацієнтів Стелли, а який це може мати зв’язок з трагічними випадками інших ревматиків?

— Ну, гаразд, але якщо ви не обминули питання про стан волосяного покриву, то чому це вас щойно так вразило?

— На жаль, це зворотний зв’язок. Те, що жоден із загиблих не приховував своєї лисини. Ніхто з них не носив перуки, не мав ні пересадженого, ні вшитого в шкіру волосся… є така операція.

— Я знаю. То й що?

— Нічого, хіба що тільки таке — всі жертви лисіли й не приховували цього, натомість серед уцілілих були як лисі, так і люди з нормальними чупринами. Я усвідомив, що Декер, власне, мав лисину, от і все. Мені здалося, що я натрапив на свіжий слід. Але таке не раз було. Зрозумійте, я так глибоко вліз у цю справу, що бачу часом міражі. Духів…

— Е, це вже має присмак історій про богоявлення, таємничі прокляття, привидів… а може, в цьому щось є?

— Ви вірите в духів? — витріщився я на нього.

— Може, досить того, щоб вони вірили. Як ви гадаєте? Скажімо, в Неаполі діє якийсь ворожбит, що полює на багатих чужинців…

— Припустімо, — засовався я в кріслі. - І що далі?

— Можна легко уявити собі, як за допомогою різних трюків і сеансів він втирається до них у довір’я, безкоштовно дає їм дози чудодійного еліксиру звідкись з Тібету, тобто якогось наркотичного відвару, який має поставити їх у цілковиту залежність від нього, оскільки призначений лікувати найрізноманітніші хвороби. І от серед, скажімо, серед сотні таких людей знаходиться десятеро чи одинадцятеро легковажних, які вживають відразу завелику дозу.

— Ага, — вигукнув я. — Припустімо, що це так, але італійці про це б дізнались. Поліція. Зрештою, поведінку декого з жертв ми відтворили так ретельно, що знаємо, о котрій годині вони виходили з готелю, як були одягнуті, в якому кіоску купували газети і які саме, в якій кабіні роздягалися на пляжі, де і що їли, на якій виставі були в опері. Тож проминути такого знахаря чи “гуру” ми могли б у одному-двох випадках, але не в усіх. Ні, нікого подібного не було. Та це й не дуже правдоподібно. Італійської всі майже не знали, та й чи міг швед із вищою освітою, антиквар чи солідний підприємець ходити до італійської ворожки? Та вони, зрештою, не мали на таке часу…

— Переконаний, але не переможений, я стрілятиму ще раз! — підвівся Барт з крісла. — Якщо вони попадалися на якийсь гачок, на якусь непомітну приманку, то цей гачок не залишив слідів. Згодні?

— Згоден.

— Отже, “те” забирало їх особисто, приватно, інтимно, а разом з тим — непомітно. Секс?

Я задумався.

— Ні. Звісно, дехто з них мав випадкові еротичні контакти, але це не те. Ми вивчали їх життя так старанно, що не могли проминути чогось такого “великого”, як жінки, ексцеси чи будинки зустрічей. Тут, очевидно, щось зовсім мізерне…

Я сам здивувався останнім словам, бо досі, власне, не думав про таке.

Але це було водою на Бартів млин.

— Смертельна мізерія? Чом би й ні! Щось таке, що сприяє таємним нахилам, старанно приховуваним від світу… До того ж це може бути річ, якої б ми з вами не соромилися. Можливо, ця слабість уявлялася б ганебною лише для певної категорії людей…

— Коло замкнулося, — зауважив я, — бо ви повернулися на терен, з якого вигнали мене, — психології…