Артур Кларк - Пісні далекої Землі

— Я вважаю, тобі слід поговорити з ними, — сказав Келдор. — Рідко яка проблема зникає, коли її ігнорувати.

— Згоден з цим, — сказав віце-капітан Малина. — Та, на мою думку, Енергетична і Двигунна команди тут чисті. Я всіх їх знаю ще з часів, коли тільки вони скінчили навчання чи навіть раніше.

«Тут якраз на тебе може чекати сюрприз, — подумав Келдор. — Хто насправді знає когось?»

— Добре, — мовив, підводячись, капітан. — Саме так я й вирішив зробити. Та, до речі, хотів би перечитати дещо з історії. Згадую, що в Магеллана були якісь проблеми з його командою, чи не так?

— Саме так, — відповів Келдор. — Але сподіваюсь, що тобі не доведеться висаджувати когось на безлюдному острові.

«Або повісити одного з капітанів, — додав у думці. — Було б украй нетактовним нагадувати цей конкретний епізод з історії».

І ще гірше було б нагадувати капітанові Бею — хоч напевно він не міг цього забути, — що великого мореплавця було вбито до завершення його місії.

Цього разу його повернення до життя не було так ретельно підготовлено заздалегідь. Друге пробудження Лорена Лоренсона аж ніяк не було таке приємне, як перше; більше того, відчуття були такі жаскі, що подеколи він прагнув повернутися знов у забуття.

Коли він отямився в напівнепритомному стані, то одразу про це пожалкував. Якісь трубки проходили в нього через горло, а від рук та ніг тяглись якісь дроти. Дроти! Раптом його охопив панічний страх. Він-бо згадав, як його тягло вниз, до смерті, і насилу погамував свої емоції.

Та була ще одна заковика. Здавалось, він зовсім не дихає: не відчуває ніяких рухів грудної клітки. Як же дивно… о, вони, мабуть, якось обійшли мої легені…

Доглядачка, певно, побачила показання його моніторів, бо раптом він відчув, як упала тінь на повіки, які він ще не в силі був відкрити, і почув, що вона тихо каже йому на вухо:

— Ви одужуєте, пане Лоренсон. Нема причин турбуватися. За кілька днів станете на ноги… Ні, розмовляти вам іще не можна.

«Я й не хочу розмовляти, — подумав Лорен. — І так знаю, що скоїлось…»

Він почув легке шипіння шприца: йому зробили підшкірну ін’єкцію; рука охолола, і він знову поринув у щасливе забуття.

Наступного разу, на велике полегшення, пробудився він у зовсім іншому стані. Трубок та дротів уже не було, і хоч почувався дуже слабким, дискомфорту не відчував. І дихав знов нормально, у стійкому ритмі.

— Привіт, — почув він низький чоловічий голос десь ізблизька. — З поверненням!

Лорен повернув голову на звук і невиразно побачив якусь забинтовану фігуру на сусідньому ліжку.

— Гадаю, ви мене не впізнали, пане Лоренсон. Я лейтенант Білл Хортон, інженер зв’язку, а в минулому — спортсмен-серфінгіст.

— О, здоров був, Білле! А що, власне, ти тут робиш? — пошепки вимовив Лорен. Та знову зайшла доглядачка й закінчила цю розмову з допомогою чергового добре всадженого шприца.

Нарешті, він уже почував себе напрочуд добре, чекаючи тільки дозволу підвестись. На думку головного корабельного медика Ньютон, загалом пацієнтові ліпше знати, що з ним відбувається й чому. І навіть якщо пацієнти чогось не розуміють, це допомагає зберігати їхній спокій, щоб вони не заважали нормальному ходу медичних процедур.

— Можливо, справді ти почуваєш себе чудово, Лорене, — заявила вона, — але твої легені ще не зміцніли, і тому будь-які зусилля тобі протипоказані, аж доки вони відновлять повністю свої функції. Якби талассіанський океан був як земний, особливих проблем не виникло б. Але тут вода значно прісніша — вона питна, не забувай, і ти її наковтався — мало не літр. Оскільки життєдайні рідини твого організму солоніші, ніж морська вода, порушилась ізотонічна рівновага фізіологічного розчину. Тому виник неабиякий осмотичний тиск, який завдав значної шкоди різним внутрішнім перетинкам. Нам довелось провести терміновий пошук у корабельних архівах, щоб довідатись, як саме тебе лікувати. Адже розумієш: утоплення не є типовою небезпекою в космосі.

— Я буду слухняним пацієнтом, — сказав Лорен. — І дуже вдячний тобі за все. Та коли вже зможу мати відвідувачів?

— Одна особа якраз чекає дозволу за дверима. Даю тобі на це чверть години, після чого доглядачка вижене її геть.

— А на мене не звертай уваги, — сказав Білл Хортон. — Я міцно сплю.

Мірісса почувалася явно недобре, і причиною, ясна річ, було те, що пігулка не спрацювала. Втім, вона могла принаймні втішатися тим, що таке може трапитись іще тільки один раз у житті — коли (і якщо) вирішить мати свою другу й останню дозволену дитину.