Артур Кларк - Пісні далекої Землі

— Чому ми зупинились? — запитав Лорен.

Кумар лише всміхнувся й заходився спорожнювати якесь відерце, що стояло під бортом. На щастя, досі воно було герметично закрите: його вміст підозріло нагадував кров, але смердів значно гірше. Лорен відсунувся настільки, скільки дозволяли габарити човна.

— Це він викликає давню подругу, — ніжно промовив Брант. — Сиди тихенько, не роби ніякого галасу. Вона вкрай нервова.

«Вона? — подумав здивовано Лорен. — Що тут коїться?»

Протягом принаймні п’яти хвилин зовсім нічого не відбувалося; Лорен не повірив би раніше, що Кумар так довго може зберігати нерухомість. Потім помітив, як за кілька метрів від човна, під самою поверхнею води, з’явилась якась темна заокруглена смуга. Простеживши за нею, втямив, що вона утворює коло, в центрі якого лишаються вони.

Одночасно він усвідомив, що Брант з Кумаром стежать не за цією смугою, а за ним. «Виходить, хочуть мене приголомшити якимсь сюрпризом, — сказав він до себе. — Що ж, побачимо, як це вам вдасться…»

Навіть діставши таке попередження, Лорен змушений був мобілізувати всю свою силу волі, щоб не зойкнути від жаху, коли з моря піднялась стіна, як йому здалося, блискучо, ні, гнильно-рожевої плоті. Вона піднялась, струшуючи краплі, майже на пів зросту людини, утворивши навколо них суцільну огорожу. А на завершення страхіть її верх було майже весь покрито зміями, які корчились, виблискуючи яскраво-червоними та синіми кольорами.

Велетенський, озброєний мацаками рот піднявся з морської глибини й, здавалось, от-от поглине їх…

Однак насправді ніяка небезпека, очевидно, їм не загрожувала: про це свідчили веселі вирази облич Бранта й Кумара.

— Що це, ради Господа Бога… Тобто Кракана? — прошепотів він, тамуючи тремтіння в голосі.

— Реакція в тебе була що треба, — захоплено мовив Брант. — Дехто при цьому ховається на дні човна. Це Поллі — вид поліпа. Крихітка Поллі. Колоніальна безхребетна тварина — мільярди клітин з вузькою спеціалізацією, але чіткою взаємодією. Ви на Землі мали дуже подібних та, гадаю, не таких великих.

— Напевне не таких, — підтвердив Лорен. — А, якщо можна спитати, яким чином ми звідси виберемось?

Брант кивнув Кумарові, й той запустив двигуни на повну потужність. З дивною для такого монстра швидкістю жива стіна навколо них знов занурилася в море, лишивши на поверхні тільки маслянисті брижі.

– Її відстрашує вібрація, — пояснив Брант. — Подивись крізь скло — тепер побачиш усього звіра.

Під ними відступало до морського дна щось, схоже на стовбур дерева діаметром з десяток метрів. Тепер Лорен зрозумів, що «змії», які на його очах корчились у повітрі, були всього-навсього тонкими мацаками; тепер, повернувшись до своєї стихії, вони знов невагомо колихалися, шукаючи у воді чогось — чи когось — їстівного.

«Яке чудовисько!» — він зітхнув, уперше за багато хвилин розслабившись. Тепле відчуття гордості — ба навіть п’янкої веселості — охопило його. Він витримав черговий іспит, завоював схвалення Бранта й Кумара та сприйняв це з вдячністю.

— А чи ця тварюка… небезпечна? — спитав.

— Звичайно, ось чому тут є попереджувальний буй.

— Відверто кажучи, я був би ладен убити її.

— Навіщо? — Брант був щиро шокований. — Хіба від неї якась шкода?

— Ну… така величезна істота, напевно, з’їдає силу силенну риби.

— Так, але тільки талассіанської — не тієї, яку їмо ми. І ось іще цікава річ. Ми довго не могли второпати, яким чином вона примушує риб — хай навіть найдурніших — плисти їй в утробу. І зрештою відкрили, що вона виділяє якусь хімічну приманку, і саме це спонукало нас подумати про електричні пастки. Що нагадує мені…

Брант потягнувся за комсетом — приладом зв’язку:

— Тарна-Три викликає Тарну-Автозапис. Говорить Брант. Ми налагодили грати. Все функціонує нормально. Підтверджувати нема потреби. Кінець повідомлення.

Але, на загальний подив, надійшла негайна відповідь — до того ж, знайомим голосом:

— Привіт, Бранте, докторе Лоренсон. Я рада почути вас. І маю для вас теж цікаве повідомлення. Бажаєте почути?

— Авжеж, пані мер, — відгукнувся Брант, весело переморгнувшись із Лореном. — Слухаємо.

— Центральні Архіви відкопали дещо дивне. Все це вже було раніше. Двісті п’ятдесят років тому наші предки намагалися спорудити риф від Північного острова шляхом електростатичного осадження — технологія, що себе добре зарекомендувала на Землі. Так от, через кілька тижнів підводні кабелі були розірвані — а частково вкрадені! Розслідування не велося, бо експеримент однаково виявився невдалим: надто мало розчинених у воді мінеральних солей. Ось тобі й маєш — в цьому вже не звинуватиш Охоронців Середовища. Їх-бо тієї пори не було взагалі.