Артур Кларк - Пісні далекої Землі

До певної міри, втім, ми не можемо не втручатися, сама наша присутність уже є втручання. Адже ми на цій планеті — неждані, хоч, на щастя, й не небажані гості. І вони ніколи не забудуть «Магеллана», що обертається над їхньою атмосферою як останній посланець світу їхніх предків.

Я побував іще раз на місці Першої Висадки — їхнє місце народження, пройшовши тим маршрутом, який кожен талассіанин проходить принаймні раз у житті. Це сполучення музею та святині є тим єдиним місцем на всій планеті, до якого бодай приблизно можна застосувати епітет «священне». За сім століть нічого не змінилося. Корабель-розсіювач, хоч від нього залишилась одна порожня шкаралупа, виглядає так, наче він оце щойно зробив посадку. А навколо нього мовчазно скупчились машини — екскаватори, конструктори, хімічнопереробні установки — всі разом із помічниками-роботами. І, звичайно, інкубатори та навчальні комплекси, призначені для Першого Покоління.

Не збереглось майже ніяких матеріалів про ті перші десятиліття — мабуть, не випадково. Адже напевно, попри всю майстерність та завбачливість планувальників, траплялись якісь біологічні відхилення, що їх безжалісно знищувала керівна програма. А період, коли ті, хто не мав органічних батьків, поступалися місцем тим, хто їх мав, безперечно був сповнений психологічних травм.

Але трагічні й сумні десятиріччя Зародження вже сотні років як минули, забуті будівничими нового суспільства подібно до того, як повсюди пускають у непам’ять могили перших поселенців.

Я б із великим щастям провів тут решту свого життя, адже Таласса — то невичерпне джерело для цілої армади дослідників — антропологів, психологів, соціологів. А понад усе, я хотів би стрітися з моїми давно померлими колегами, щоб розповісти їм, як багато наших нескінченних суперечок знайшли нарешті своє вирішення саме тут!

Виявляється, побудувати розумну й гуманну цивілізацію, цілком звільнену від страху перед надприродними силами, таки можливо! Хоч засадничо я проти всякої цензури, здається, що ті, хто готував архіви для цієї колонії, впоралися з майже неможливим завданням. Вони пропололи всю історію й літературу десяти тисячоліть, і результат виправдав їхні зусилля. Нам слід вельми обережно підбирати для них твори мистецтва, хоч би якими прекрасними й хвилюючими вони були.

Талассіан ніколи не отруювали продукти розпаду мертвих релігійних культів, і за сім століть тут не з’явився жоден пророк, аби проповідувати якусь нову віру. Навіть слово «Бог» майже зникло з їхнього лексикону, і їх надто дивує — чи, може, тішить — коли вживаємо його ми.

Мої друзі-вчені полюбляють таку приказку: з однієї цифри не вийде добрих статистичних даних, і тому я не певен, чи можна робити якісь висновки з того, що в цьому суспільстві релігія зовсім відсутня. Ми знаємо також, що генетичний відбір на Талассу було проведено дуже ретельно, щоб якомога позбавити цю колонію соціально небажаних рис. Так-так, я знаю, що лише біля п’ятнадцяти відсотків людської поведінки зумовлено генами, але то вельми значна частка! І талассіани, здається, навдивовижу вільні од таких неприємних рис, як заздрість, нетерпимість, ревнощі, гнів. Чи є це все виником лише скерованого відбору?

Як кортіло б мені дізнатися, що сталось із тими кораблями-розсіювачами, які відправлялися в двадцять шостому столітті різними релігійними угрупованнями! Як оті мормонівські «Ковчег Завіту», «Меч Пророка» та ще з півдюжини. Цікаво, чи хтось із них мав успіх і яка була роль релігії в перемозі чи невдачі їхньої місії. Можливо, пізніше, коли налагодять місцеву комунікаційну систему, ми дізнаємося, що сталося з тими давніми піонерами космосу.

Одним із наслідків суцільного атеїзму на Талассі є явна нестача лайливих виразів. Коли талассіанин упускає собі на ногу щось важке, він не може знайти потрібного лайливого слова. Навіть звичні для нас посилання на тілесні функції — то для них недвозначні речі, вживані лише в прямому розумінні слова. Майже єдиним вигуком на всі випадки є «Кракан!», і вони ним явно зловживають. Але це показує, яке враження справив на них вулкан Кракан, коли вибухнув чотириста років тому; я сподіваюсь побувати там до нашого відльоту.

До нього ще багато місяців, але я вже зараз боюсь. Не можливих небезпек, ні, бо як щось станеться з кораблем, я ніколи про це не дізнаюсь. А того, що буде розірвано ще одну ланку зв’язку з Землею, а отже, моя люба, і з тобою.