Олександр Бєляєв - Острів загиблих кораблів

Одна мить, і Гатлінг стрибнув на палубу брига.

— Що ви робите, Гатлінге? Бриг може відійти від пароплава. Тоді ви загинули.

— Не турбуйтеся, міс, я встигну. Тут є щось цікаве.

Гатлінг підбіг до скелета, схопив запечатану пляшку і стрибнув на палубу пароплава в ту мить, коли бриг відійшов уже майже на метр.

— Божевільний! — зустріла Гатлінга зблідла міс Кінгман, радіючи його благополучному поверненню.

— Ну, заради чого насправді ви так ризикували? — запитала Вівіана, дивлячись на пляшку. — Цього добра у нас достатньо.

— А ось подивимося. — Гатлінг відбив шийку пляшки й витягнув листок синюватого напівзотлого паперу. Вицвілі, майже руді літери ще можна було розібрати.

Очевидно, гусячим пером, з дивним розчерком і завитками, було написано:

« Хто б ти не був, християнин чи невірний, до чиїх рук потрапить ця пляшка, прошу і заклинаю тебе виконати мою останню волю. Якщо мене знайдеш, після смерті моєї, на бригу, візьми гроші, що лежать у білому шкіряному мішку, в капітановій каюті 50 000 гульденів золотом. З них 10 000 гульденів собі візьми, а 40 000 гульденів передай дружині моїй, Марті Тессель, в Амстердамі, Морська вулиця, власний будинок. А якщо потоне бриг, а пляшку саму знайдеш у морі, перешли їй, Марті Тессель, дружині моїй, моє останнє вітання. Хай пробачить мені, якщо засмучував її чимось… Усі наші померли… Весь екіпаж до матроса… Кар, Губерт… перші… Я один живий, поки що. Тиждень… без їжі… прив’яжуся до щогли… хто помітить. Прощайте… Густав Тессель. Бриг «Марта», 1713 року, Вересень 15 дня ».

Коли Гатлінг закінчив читати, запанувало мовчання.

— Як це страшно і дивно! Ми одержали доручення від мертвяка передати привіт його дружині, яка вже двісті років як у могилі… — і, здригнувшися, міс Кінгман додала: — Скільки жахливих таємниць береже це море!

— П’ятдесят тисяч гульденів, — думав уголос Симпкінс, проводжаючи очима бриг, що віддалявся. — Скільки ж це буде по курсу нині?..

— Земля! Земля! Міс Кінгман! Гатлінге! Ходіть швидше сюди. Ми наближаємося до якоїсь гавані. Вже видно верхівки щогл і труби пароплавів. Онде. Дивіться туди… лівіше!

Гатлінг подивився в підзорну трубу.

— Відкрита вами гавань має до біса дивний вигляд, Симпкінсе. Ця «гавань» тягнеться на багато миль: щогли і труби і знову щогли… Але зверніть увагу: жодна труба не димить, а щогли… Їх оснащення, вітрила?.. Подивіться, міс Кінгман, — і Гатлінг передав їй підзорну трубу.

— Так, це швидше якесь кладовище кораблів! — вигукнула Вівіана. — Щогли і труби зламані, від вітрил залишилися лише клапті. І потім… де ж земля? Я нічого не розумію…

— Не можна сказати, щоб і для мене все було зрозуміло, міс, — відповів Гатлінг, — але я вважаю, справа ось у чому: у Саргасовому морі, в цьому стоячому болоті, очевидно, є свої течії, хоча і надто сповільнені водоростями. Напевно, ми потрапили в одну з цих течій, яка, на жаль, і привела нас до цієї «тихої пристані». Ви погляньте, в яку «гавань» входимо ми. Ось хто зустрічає нас, — і він жестом показав навколо.

Що ближче підходив пароплав до незвичайної гавані, то частіше траплялися на шляху сумні уламки кораблів. Тут були розбиті, покалічені, напівзогнилі судна всіх країн і народів. Ось пірога з цілого шматка дерева… А ось один скелет рибальського барка: зовнішня обшивка обвалилася, шпангоути стирчали, як голі ребра, і кільова частина була схожа на риб’ячий спинний хребет… Ще далі виднілися судна, що більш-менш збереглися: барки, шхуни, тендери, фрегати, галери… Іржавий сучасний пароплав стояв пліч-о-пліч з португальською каравелою шістнадцятого століття. Вона мала красиві вигнуті корабельні лінії. Низький борт підносився витіюватими надбудовами на носі та кормі. Стрижень керма проходив крізь всю корму, по серединах бортів були отвори для весел. «Санта Марія» — виразно виднілося на борту.

— Дивно! — вигукнув Гатлінг. — Майже на такому ж судні. плив Колумб, і одна з його каравел також називалася «Санта Марія», дві інші — «Пінта» і «Ніна». А ось дивіться, — і далекозорий Гатлінг прочитав на борту лінійного корабля: — «Генрі». Далі, бачите, трьохпалубне судно: «Суверен морів» і «1637 рік» на його борту. А між ними колісний пароплав першої половини дев’ятнадцятого століття — не більше п’ятдесяти метрів завдовжки.

Прохід між судами ставав все вужчим. Кілька разів пароплав зупинявся, натикаючись на великі уламки, нарешті зупинився впритул до суцільної маси тісно притиснутих один до одного кораблів, ніби злитих у своєрідний острів.