Олександр Бєляєв - Острів загиблих кораблів

— Ні, ні, — і Гатлінг знову сів і почав посилено диміти…

— Гатлінгу, благаю! Гатлінгу! Гатлінгу! — стогнав Симпкінс.

Гатлінг посилено димів люлькою.

— Га-а-т… — і раптом цей крик перейшов в якесь захлинисте ридання.

Гатлінг скрипнув зубами, відкинув люльку і, розкрутивши кінець мотузка, кинув її утопаючому.

Останніми зусиллями Симпкінс схопив мотузок, але як тільки Гатлінг починав тягти його, Симпкінс зривався: водорості чіпко тримали його, в руках вже не було сили.

— Обв’яжіться мотузком! — крикнув йому Гатлінг.

Симпкінс абияк обв’язався, закрутив вузол і став підніматися на палубу.

Стоячи перед Гатлінгом, Симпкінс був такий схвильований, що тільки безперервно повторював: «Гатлінгу!.. Гатлінгу!.. Гатлінгу!..» — і протягував йому руку.

Гатлінг поморщився, але, поглянувши на щиру тваринну радість в очах врятованого, добродушно посміхнувся та міцно потиснув мокру руку.

— Не можу вам висловити, Гатлінгу…

— Стійте, — раптом насторожився Гатлінг, швидко вириваючи свою руку, — дивіться, на нашому пароплаві дим з труби. Міс Кінгман кличе нас. Там щось трапилося. Біжімо!

Залишившись сама, міс Кінгман взялася за приготування сніданку. Вона вичистила та засмажила спійману Гатлінгом рибу, спустилася в трюм і узяла в складах провізії кілька апельсинів. Коли вона з кошиком у руках, піднялася на палубу, то побачила незвичайну картину: за їхнім обіднім столом — точніше, на столі і стільцях — господарювали мавпи. Вони вищали, сварилися, кидалися кексом і засовували собі за щоки шматки цукру. При появі міс Кінгман вони насторожилися і з криком відступили до борту. Вівіана засміялася і кинула їм пару апельсинів. Це відразу встановило дружні стосунки. Не без бійки покінчивши з парою апельсинів, шимпанзе, кривляючись, підійшли до міс Кінгман і почали сміливо брати плоди у неї з рук. Не було сумніву, що вони звикли до людського товариства.

І справді, люди не примусили себе довго чекати.

Захоплена витівками несподіваних гостей, міс Кінгман не бачила, як з-за борту пароплава обережно визирнули дві голови. Переконавшись, що на палубі немає нікого, окрім жінки, невідомі швидко перелізли через борт і, закинувши рушниці за плечі, почали наближатися до міс Кінгман.

Вона скрикнула від несподіванки, побачивши цю пару.

Один з них — товстенький, коротенький чоловічок з блідим, незважаючи на південне сонце, роздутим, давно не голеним лицем — відразу вражав якимись контрастами костюма та всього зовнішнього вигляду. На його голові був капелюх-казанок, зім’ятий, брудний, який просвічувався в багатьох місцях. Смокінг, незважаючи на діри і латки, все ще зберігав сліди хорошого крою. Але штани мали найжалюгідніший вигляд, спускаючись бахромою нижче від колін. Стоптані лаковані черевики та порваний фуляровий бант на шиї доповнювали вбрання.

Другий — високий, кремезний, загорілий, з чорною бородою, в мексиканському капелюсі «сомбреро», з правильний рисами обличчя, в темній сорочці, з голими по лікоть руками і у високих чоботях — нагадував мексиканського вівчаря. Рухи його були швидкі та різкі.

— Бонжур, мадемуазель, — привітав міс Кінгман товстун, розкланюючись найгалантнішим чином. — Дозвольте привітати вас з благополучним прибуттям на Острів Загиблих Кораблів.

— Дякую вам, хоча я не назвала б моє прибуття благополучним… Що ви хочете?

— Перш за все дозвольте познайомитися: Аристид Доде. Прізвище моє Доде, так, так, Доде, я француз…

— Мабуть, родич письменнику Альфонсу Доде? — мимоволі запитала міс Кінгман.

— Е-е… не те, щоб… так… віддалений… Хоча я мав деяке відношення до літератури, так би мовити… Найбільші паперові фабрики і… шпалерні на півдні Франції.

— Не базікай зайвого, Терніпе, — похмуро і сердито мовив його супутник.

— Які ви нетактовні, Флоресе! Коли ж я навчу вас триматися в пристойному товаристві? І прошу не називати мене Терпіном. Вони, бачте, назвали мене так жартома, унаслідок моєї голови, яка, як їм здається, нагадує ріпу… — і, знявши казанок, він провів по голому жовтуватому черепу, де зберігся, за примхою природи, на тімені пучок волосся.

Міс Кінгман мимоволі посміхнулася влучному прізвиську.

— Але ідо ж вам від мене треба? — знову повторила своє запитання Вівіана.

— Губернатор Острова Загиблих Кораблів, капітан Фергус Слейтон, видав наказ, якому ми мусимо сліпо та неухильно коритися: кожна новоприбула людина має бути негайно представлена йому.