Олександр Бєляєв - Острів загиблих кораблів

Дивна річ! Навіть Людерс, який досі менше від інших звертав увагу на свій костюм і ходив у якомусь лахмітті, був теж, мабуть, вдоволений. Проте призначення його вкрай здивувало.

— Дякую за честь, але які ж у нас справи з колоніями, коли ми відрізані від усього світу?

— Так, але ми можемо розширити наші володіння, і у нас будуть колонії.

Остров’яни перезирнулися. Чи не звів з розуму позолочений камзол їхнього нового губернатора?

Але Флорес був спокійний і самовпевнений.

— Ви знаєте, — продовжував він, — що поряд з нашим островом, за два кілометри, не більше, розташований інший невеликий острівець із загиблих кораблів. Він близький, але досі ми не могли навіть побувати на ньому — саргаси охороняли його. Тепер ми організуємо експедицію і приєднаємо його до наших володінь.

Усім сподобалася ця ідея, і остров’яни голосно висловили схвалення.

— І ще одне: нам нічого постити і скнарити, коли ми безмірно багаті. Всім будуть видані нові костюми — для буднів і свят. Я дам вам також рушничні патрони, і ви полюватимете на птахів; я думаю, риба всім набридла. А щоб птах видався смачнішим, ми напечемо хліба і розіп’ємо бочку доброго старого іспанського вина!.

— Слава! Хай живе губернатор Флорес! — кричали доведені до вищої точки захоплення остров’яни, а О’Гара і Бокко голосніше від усіх.

Коли Флорес і Меггі залишилися самі, Меггі подивилася на чоловіка закоханими очима і сказала:

— Слухай, Флоресе, я навіть не чекала…

— Чого?

— Що ти так умієш…

— Добре управляти? — І Флорес, відлюдько, завжди похмурий Флорес засміявся.

Легкий сизуватий туман застилав Острів Загиблих Кораблів. Зламані щогли і залізні труби пароплавів, як примари, маячили в тумані.

Старий Бокко і китаєць Хао Жеиь сиділи на палубі старої бригантини. Китаєць сидів нерухомо, як статуетка, підібгавши ноги і поклавши долоні рук на коліна, і дивився на високу щоглу.

Бокко лагодив сітку і від нудьги розпитував китайця про його батьківщину і близьких людей. Нарешті він запитав китайця, чи був той одружений.

Якась тінь майнула обличчям китайця.

— Не був, — відповів він і додав тихіше: — Наречена була, хороша дівчина.

— Ну і що ж ти?

— Не можна — прізвище одне…

— Родичка?

— Ні. Просто прізвище. Закон такий.

Своїм необережним запитанням Бокко збудив у душі китайця якісь далекі спогади. Він завовтузився та звівся.

— Піду я, — заявив китаєць.

— Та куди тебе тягне? Знову дурман свій підеш налити? Сиди.

Але китаєць вже невпевненою ходою, хитаючись, попрямував містками до віддаленого барка. Бокко похитав головою.

— Пропаде хлопець. І так на що схожий став!

Бокко не помилився. Хао Жень ішов палити опіум. В одному зі старих кораблів китаєць якось знайшов запас цього отруйного зілля і відтоді із захопленням віддався палінню. Його обличчя зблідло, стало жовтим, як солома, очі глибоко запали, дивилися втомлено, без виразу, руки стали тремтіти. Коли дізналися про його пристрасть, йому суворо заборонили палити, побоюючись пожежі. Ще капітан Слейтон кілька разів жорстоко карав Хао Женя, замикав його в трюм, морив голодом, вимагаючи, щоб китаєць видав запаси опіуму, але не міг зламати затятості китайця. Його швидше можна було убити, ніж примусити віддати опіум. Він добре заховав запаси і вмудрявся палити, як тільки нагляд за ним слабшав.

Хао Жень прийшов на старий барк, що стояв криво, під кутом майже 45°. Під захистом цього нахилу, що приховував його від поглядів остров’ян, він і влаштував собі курильню біля самої води.

Тремтячими від хвилювання руками він приготував усе для паління і жадібно втягнув солодкуватий дим.

І поступово туман став набувати золотавого відтінку. Клуби золотих хмар згорталися в довгу стрічку, і ось це вже не стрічка, а річка, велика Голуба річка. Жовті поля, жовті скелі, будиночок, видовбаний у скелі, з паперовим драконом, що розвівається на вітрі, біля дверей. Батько струже біля будинку, за китайським звичаєм, не від себе, а до себе. Річкою пливе рибалка, стоячи на кормі і загрібаючи веслом. Все таке близьке, знайоме, рідне! Біля річки квітнуть півники, прекрасні лілові півники.

Коли Хао Жень отямився від дурману, стояла ніч. Туман розійшовся. Тільки окремі клапті його, як примари, швидко мчали на північ. Було тихо. Зрідка плескалася риба. Із-за обрію виходить червоний місяць. Він не відбивався у воді. Водорості, як матове скло, тільки слабо відсвічували. Лише подекуди, в невеликих «ополонках» — в місцях, вільних від водоростей, — вода запалювалася місячним світлом.