Владимир Владко - Аргонавти Всесвіту

— Товаришу Ван! Чи чуєте ви мене? Товаришу Ван, слухайте, слухайте! Ми дуже турбуємося за вас. Побоюємося, що вам може не вистачити кисню. Слухайте мене, товаришу Ван, ідіть до нас, я допоможу вам знайти шлях! Ми певні, що ви врятувались, товаришу Ван, слухайте, слухайте!..

Це був її голос, голос милої дівчини! Як же вона…

— Ми чекаємо вас, товаришу Ван! Пеленгуйте мої сигнали. Ми настроїли головний передавач астроплана на вашу хвилю, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Ван! Пеленгуйте нас!

Ні, він справді чує Галю Рижко. Настроїли передавач на його хвилю? На хвилю приймача скафандра? Чудово!

— Згадайте, товаришу Ван, ви самі пояснювали мені, як треба пеленгувати. Висувайте рамку позаду шолома. Пеленгуйте нас, я буду весь час подавати сигнали, прислухайтеся, ідіть у потрібному напрямі! Ми ждемо вас, поспішайте!..

Чудесна, люба дівчино! Ти врятовуєш Ван Луна, простягаєш йому здаля провідну нитку, що зв’яже його з міжпланетним кораблем, з товаришами, які прагнуть допомогти йому, визволити його з біди. Мила, смішна Галя, ти нагадуєш Ван Луну, як поводитися з пеленгаційною рамкою скафандра, ніби він сам прекрасно не знає цього, — він, який навчав тебе!

Ван Лун випростався. Він висунув ззаду, з-за шолома тонкий шарнірний стрижень, який дзвінко клацнув і розкрився у вигляді ромба, що підіймався гострим кутом над його головою. Два тупі його кути були скеровані вперед і назад. Цілком ромб нагадував відому коленому радіолюбителю приймальну рамку-антену, укріплену за шоломом скафандра перпендикулярно до плечей людини. Голос Галі Рижко залунав трохи голосніше. Так. Будемо пеленгувати!

Обережно, уважно прислухаючись до звучання голосу дівчини, Ван Лун почав повертатися. Голос послабшав, він ледве долинав. Далі, далі… Ван Лун повертався, начебто намацуючи рамкою напрям. Голос знову погучнішав. Ще гучніше, ще! І ось він, вірний напрям! Рамка-антена повернута прямо на міжгір’я, на передавач астроплана, його випромінювання пробігають уздовж рамки і чітко, ясно приймаються. Якщо повернутися вбік, рамка-антена змінить становище, стане менш чутливою до сигналів передавача. Задача одна: рухатися вперед, стежачи весь час за потужністю сигналів, що їх приймає рамка. Як тільки сигнали послабішають, — треба знову шукати потрібний напрям, сигнали незмінно вкажуть його. Вперед!

А Галя Рижко продовжувала кликати його все тим самим стривоженим голосом, квапливо промовляючи фрази й слова:

— Ідіть до корабля, товаришу Ван! Пеленгуйте мене! Я буду безперервно говорити. Прислухайтеся до мого голосу. Ми дуже турбуємося, що вам може не вистачити кисню, поспішайте!..

Вперед, до міжгір’я, до міжпланетного корабля, до товаришів! Шлях указано, треба швидко йти в напрямі провідної нитки, другий кінець якої тримає в своїх руках Галя Рижко. О, славна дівчино, тоді, в печері, Ван Лун виручив тебе, — тепер ти врятовуєш його, надійний, добрий товариш!

Збуджена знервованість зникла, наче її й не було. На зміну їй прийшов звичний для Ван Луна, такий необхідний йому зараз спокій. Тепер ніщо вже не спинить його!

Широкими, впевненими кроками мандрівник ішов туди, куди вів його дзвінкий дівочий голос, який вказував вірний шлях. Оранжево-червоні хащі Венери змикалися навколо нього, дикі цупкі рослини перетинали шлях людині в скафандрі, незчисленні комахи з набридливим дзижчанням налітали на його шолом, билися об нього, папороть і повзучі ліани чіплялися за ноги в гумових чоботах, заважали йти, не пускали людину, намагались затримати його в лісових нетрях. Проте Ван Лун впевнено йшов і йшов уперед.

Він поспішав. Він чув тільки голос Галі і поспішав до нього, намагаючись використати кожну хвилину і не ухилятися ані на сантиметр від правильного шляху. Адже кисню в його запасах лишалося не більше як на шість годин — і він не знав, яка відстань відділяє його від товаришів.

Лише одного разу Ван Лун зупинився на мить, побачивши, як повз нього пролітає великий синьо-червоний метелик з строкатими візерунками на крилах. Можливо, це не той, а вже інший метелик? Ні, він упізнав його по трохи пошкодженому правому крилу. Метелик пролетів над Ван Луном, випередив його і безтурботно сів на оранжевий лист папороті, що високо підносився над грунтом. І Ван Лун подумав:

“Бувай здорова, граціозна істото! Ти про мене не згадаєш ніколи, знаю. А я пам’ятатиму тебе завжди. Дивився на тебе, — почув голос, що вказав мені путь. Прощавай, лети далі!”

Він змахнув рукою. Метелик відлетів, тріпочучи в повітрі яскравими крилами.