Владимир Владко - Аргонавти Всесвіту

Шолом Ван Луна опинився вже під самою пащею бабки — і лапи невблаганно підтягали його ближче й ближче.

— Час настав!

Відчайдушним різким ривком Ван Лун перевернувся в лапах хижака. Тепер він немовби лежав на спині, повернувшись обличчям до вкритого хітином тіла. Вабка, здивована несподівано різким рухом своєї жертви, зімкнула пащу, але зразу ж таки знову роззявила її і знову потягла Ван Луна до себе.

Зморшкувата смужка шкіри між двома сегментами хітину опинилася перед очима Ван Луна. Не цілячись, він міцним ударом встромив кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру і увійшло глибоко в тіло хижака. Ван Лун рвучко повернув кинджал і, не виймаючи його з глибокої рани, одним крутим рухом розітнув груди хижака від краю до краю. Тієї ж миті Ван Лун відчув, як здригнулися лапи гігантської бабки, що тримала його. Очевидно, йому вдалося пошкодити нервові центри. Крила бабки шалено забилися в повітрі, здіймаючи цілий вихор, збиваючи листя і ламаючи тнке гілля. Бабка підстрибнула, намагаючись злетіти, але не випускала людину з лап.

— Настав час!

Ван Лун підняв пістолет і випустив підряд кілька куль в хижака, в його розітнуті груди. І кожен постріл відповідав йому коротким глухим вибухом: то розривалися в тілі летючої потвори його кулі. Тепер Ван Лун уже нічого не бачив. Скло його шолома було заліплене густою масою, яка вилітала з розірваних грудей гігантської бабки після кожного пострілу. Проте лапи все ще цупко тримали його.

Втім, ось вони знову здригнулися. Одна з них безсило повисла. Тіло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тільки однією сухою лапою. Ще секунда — і так само безсило повисла, втративши міць, і вона. Перекидаючись в повітрі, нічого не бачачи, але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об гілки дерева, які м’яко ніби перекидали його одна на одну, нижче, нижче…

Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув тріск гілок, що ламалися під вагою його тіла, відчував, як ударяється об них, але спинитися не міг, не міг ні за що ухопитися, бо його руки були зайняті зброєю. Ще удари, вже значно м’якші. Пролунав уже не тріск, а соковите хрумтіння, наче ламалися на шматки гарбузи чи кавуни. І нарешті Ван Лун упав на грунт, на вологе листя, що вкривало його.

Секунду чи дві він лежав, збираючись з силами. Потім трохи підвівся на ліктях. Здається, все благополучно, немає ні переламів, ні вивихів, ноги й руки цілі. Боліло тільки плече — мабуть, внаслідок удару об товсту гілку.

Навпомацки Ван Лун відшукав і зірвав якесь широке хрумке листя і протер ним скло шолома. Тепер він міг бачити.

Невисокі густі зарості папороті. М’який вологий грунт, укритий опалим листям. Навкруги зводяться могутні стовбури дерев, їхні крони тісно переплітаються, зливаються в одне суцільне червоне склепіння, таке щільне, що крізь нього не видно неба. Поранена чи вбита гігантська бабка залишилася десь там, угорі. Тут, унизу, було тихо і спокійно. Ван Лун був вільний, він міг повертатися до товаришів, до міжпланетного корабля.

Це було дуже легко сказати, тільки сказати. Як повертатися, куди? Ніякий компас не міг допомогти Ван Луну. Проклята бабка під час польоту кілька разів змінювала напрям. Мандрівник міг бути зараз усього в кількох кілометрах від міжгір’я, де лежав астроплан; проте ця відстань могла бути і вдвоє, втроє більшою. Втім, не це головне, справа не у відстані.

Куди іти — от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща, усюди ліс дерев з червоним листям, усюди зарості чагарника і папороті. Направо, наліво, прямо, назад? Невідомо? Зв’язатися з товаришами по радіо? Проте маленький передавач у скафандрі Ван Луна перекривав дуже невеличку відстань — всього біля кілометра. На всяк випадок, Ван Лун гранично посилив напруження передавача і голосно промовив:

— Товариші! Чи чуєте ви мене? Відгукніться!..

Як і слід було чекати, відповіді він не почув. Передавач був надто слабким.

Притулившись до дерева, Ван Лун обмірковував становище. Справді, що робити? Куди б він не вирушив, який би напрямок не обрав, — все одно, у дев’яноста дев’яти випадках із ста він не знайде міжгір’я і астроплана. Це все одно, що йти наосліп, без будь-яких орієнтирів, в невідомому напрямі. Чекати тут? Проте — чого? Хто може відшукати його тут, хто міг би вирушити за ним, хто знає, куди занесла його гігантська бабка? Чекати, марнувати час було так само безглуздо.

Марнувати час?.. Нова тривожна думка майнула у Ван Луна: на скільки йому ще вистачить кисню?