Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Якось улітку, надвечір, знову прибув я до Капулівки, де була Запорозька Січ за славного кошового Івана Сірка, і, спинившись у хаті знайомого вже чоловіка, негайно пішов у берег Чортомлика. Мале хлоп'я охоче перевезло мене каюком на руїни Січі, і я подався по ямах і кучугурах, що позоставалися замість церкви, січових куренів і пушкарні. Іти було недалеко… Дніпро змив більше половини Січі. Ніщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великі битви тих, що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарівний краєвид степу й Чортомлицької плавні не тішив мене, і в моєму серці стало так сумно, як на тих руїнах, де я ходив.

Сутеніло. Я вернувся до слободи, але в хаті було душно, і я пішов за село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилі-домовині славного запорозького орла кошового Сірка.

На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав і Великий Луг, що розіслався на схід сонця до самісінького небокраю, і хати потомлених працею довгого літнього дня хліборобів… Тільки Чортомлик та Дніпро зі своїми протоками, Павлюком і Підпільною, ще виблискували… Але й вони, нарешті, почорніли, й у їхній воді променилося лише сяйво яскравих зірок.

Я довго сидів із журбою та згадкою про минулу волю Запорозької громади, міркуючи собі, що коли б вона була й досі, то мали б ми в кого повчитися громадської справи й вільного життя… Думки мої непомітно полинули в страшні часи руйнування того орлиного гнізда, де я перебував.

Давно вже все навкруг мене заснуло, і скрізь стояла непорушна тиша. На мерехтливі зірки поволі насунулися хмари, і все довкола сховалось у пітьмі. Не видно було не те, що жодної хати, а навіть самого надгробка на Сірковій могилі.

Нудьга давила мені серце. Я не відчував, скільки пробув на могилі, й схаменувся тільки тоді, коли з-під землі пролунав пригнічений таємничий голос: “Ти знову, сине, на моїй могилі? Ти хочеш знати правду про останні часи моєї славної Січі?”

Я зрозумів, що це голос Івана Сірка, й радісно відповів:

- Хочу, славний батьку! Хочу…

“Так візьмися руками за мій надгробок… - обізвався той же голос, - і тут відразу все побачиш і почуєш…”

Я схопився за надгробок - і за півхвилини десь іздалеку немов би прочув дзвін. Я прислухався… Але дзвін не був схожий на церковний… Він бринів не так гучно й наче дратував слух.

Невдовзі з боку січових руїн зчинився великий гомін, і тоді я зрозумів, що то довбиш у Січі бив у клепало, скликаючи запорожців на раду. Я залишив могилу, приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив ні хат, ні тинів, наче навкруг мене було не село, а степ.

Тим часом дзвін замовк, але гомін дедалі дужчав. Ідучи в той бік, я досяг берега, не спіткавши жодної хати. Та враз побачив, що в Січі палають вогні, а поміж ними натовпами збиваються збентежені козаки. Нагледівши біля берега каюк, я хутко перекинувся на той бік річки й видряпався на кручу.

На поверхні острова, видно було, стояла Січ, якою вона уявлялась до зруйнування. Чималенькі окопи простяглися вздовж крутого берега, всередині височіли видовжені хати, або курені, а посеред них - майдан із невеличкою церковицею. Там купою збилися чубаті, сивовусі запорожці, але їх чомусь не так багато, як би належало бути на військовій раді.

Ходячи поміж козаків, я почув, що сьогодні на Січ прибула лиха звістка про те, що Дніпром пливе московське військо, щоб зруйнувати Запорозьку Січ, як це вони зробили на своєму шляху з Переволочною та обома козацькими Кодаками, викорінивши всіх, які були там, запорожців, навіть їхніх рибалок. Повідомлялося, що кошового завзятого Кості Гордієнка на Січі немає, бо він пішов з усім військом на Україну боронити її волю… що наказний отаман Сорочинський поїхав до кримського хана просити допомоги в битві з москалями… що на Січі лишилися тільки старі діди та каліки.

Довідавшись про все це, я зрозумів, чому запорожці такі сумні й чому вони безнадійно дивляться один на одного.

Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий і владний голос одного із сивих богатирів:

- А годі, панове товариство, славне Військо Запорозьке, журитися! Тоді б ми мали тужити, коли б свою честь і славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися в розпач, бо, здається, ніхто з нас не думає впускати ворога до Січі, доки живий хоча б один із запорожців. Чи, може, кому шкода покласти своє життя?

- Життя нам не шкода! - відгукнулися голоси. - Змолоду не жаліли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати… Не смерть страхає нас, а те, що доведеться зі своєю вірою битися! Та й мало нашої сили, всі ми старі - де вже той хист молодецький! Не врятуємо Січі! Згине вона, матір наша, а з нею і Військо Запорозьке та слава його!