Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

- Як я покажуся на очі Семеновому батькові? - вихопилося в мене крізь сльози. - Що я скажу, загубивши чужу рушницю?… Та ще й як? З переляку!…

- Ну, нема чого побиватись, - пожалів мене Харько. - Ми зараз підемо і її знайдемо.

- Отже, Семен не такий боягуз, - невгавав я. - Він не покинув своєї рушниці!

- Ну, хто його знає, - засміявся наш дід, - що воно краще: чи покинути рушницю, вистріливши у ворога, чи тікати з нею світ за очі та стріляти у своїх… Ач, як чоботи понівечив…

- Добре, що онучі товсті, а то б і поранив, - і Харько нахилився, розглядаючи побиті халяви.

- Вибачте, діду, - мовив Семен і, як і я, вдарився у сльози.

Серце старого лоцмана пом'якшало, і він став заспокоювати нас:

- Ну, нічого, паничі… Адже ви ще сливе діти, а діждете своїх літ, то, може, з вас люди будуть… Ходімте разом шукати рушницю…

Я ще весь тремтів з остраху; щоб приховати свою легкодухість, я, здається, тоді охоче пішов би й на смертну кару. Після деякого вагання згодився вернутися до лісу й Семен.

Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши кинджала, а мій приятель прихопив із собою весло. Тримаючись протоптаної стежки, ми за якихось 150 - 200 метрів од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втікав, то вона вирвалась із рук та й заплуталась у рясній і високій траві.

Ми дійшли аж до того місця, де, як мені здалося, ми, було, розпізнали полоза, і Харько за кілька кроків подав нам знак рукою, щоб стали. Ми заніміли - ані руш.

- Ось… - сказав старий лоцман, ступивши вперед. - Тут полоз чомусь бився й корчився… Бачите, як потолочена трава? Це він хвостом так… Чи не поранили ви його ненароком? - Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. - Так і є… Бо знати краплі крові… Зараз полоз, напевне, десь у своєму кублі…

Ми рушили впоперек лісу нашою стежкою і невдовзі вийшли до скель. Тут на камінні й ми із Семеном уже розгледіли червоні краплі й цілі смужки. За цими слідами ми дістались до однієї з печер, у яку ми жбурляли каміння.

- Полоз рідко вилазить на світ, - сказав Харько, - Тільки тоді, як уже хоче їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається і лежить у печері днів шість, або й більше, аж доки знову зголодніє…

Я був дуже задоволений із того, що поранив полоза. Мені навіть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справді влучно стріляю…

“Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, - думав я. - А може, ще полоз і здохне від завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив…”

- Ну, нема нам чого тут гаяти час! - мовив наш наставник Харько. - Ходімте до нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дріб панича Семена…

Ми вернулися на берег до човна, і я, скинувши із себе мокре вбрання, порозвішував його сушитися на лозі. Мені чомусь не хотілося їсти: я їв дуже мало й почував себе якимось кволим.

До вечора ще лишилося чимало часу, але ми із Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалекої дніпровської плавні до Сагайдачного прилетіла велика зграя білих, дзьобатих баб. Вони сіли нижче Дурної скелі на камінні, що заборою простягалося по мілкій воді, від скелі до берега, і стали ловити маленьку, а часом і середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми із Семеном вареники. Я навіть не підійшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахів, бо мене почала трусити пропасниця; і тільки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кічкасу.

Сівши на гребку, я спершу не мав сили підняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зігрівся, а доки дісталися до місця, то й упарився - і пропасниця покинула мене.

Так і скінчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми із Семеном якось соромилися згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Ріда звідтоді забули й думати.

З юнацьких літ мене цікавило, чому це люди ніяк не впорядкуються, щоб усі однаково добре жили й усім було вільно, як от у наших запорожців, що не мали ні панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків. Загадкою здавалося мені и те, що вибірна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутність її на урядових посадах цілком залежала від волі січового товариства; наші ж сучасні урядовці не здатні забезпечити спокій серед громадянства та здобути його прихильність, бодай і мають необмежену владу и повну незалежність од тих, ким керують.

Мов неприкаяний, тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Січей, перепливав із нестримною хвилею Дніпрові пороги, мріяв на скелях Сагайдачного й Хортиці, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу й Капулівки, схилявся над могилами славних лицарів, марно сподіваючись знайти десь відповідь на свої питання, або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання вільна українська громада.