Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

У хаті нас зустрів рудий жид Лейзер і досить чепурна його дружина Ревекка, яка відразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам, бо їх аж восьмеро сиділо в хаті довкола столу й снідало.

Коли поївши ми виходили з хати повз чумаків, один із них, посміхнувшись, спитав:

- Куди ж це ви, паничі, так озброїлися?

- У Сагайдачне! - одповів я гордовито. - Їдемо полювати на полозів.

Поміж чумаками пішов регіт.

- Добрий сніданок буде з вас полозові! - сміявся той, що перший зачепив нас.

- Як на полозів, паничі, йти, - реготав другий, - то треба було вам одягати штани з матнею, а не такі вузенькі!

Зрозумівши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничі й по-панському вбрані, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей бік.

Угледівши ще здалеку, що на стерні, як і завжди, Харько, я зрадів і, подавши йому гостинці, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном поїхати в Сагайдачне.

Харько не зразу відповів на наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки. Згодом подивившись на тютюн, він із жалем сказав:

- Та це, паничу, панський… Я такого не вживаю, бо він солодкий; мені треба, щоб міцний був…

Стало якось прикро за те, що я не догодив Харькові, але він ураз похопився:

- Та байдуже!… Лейба зміняє цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачі дасть… Так от що, паничі, скажу я вам, - перебив Харько сам себе. - Самим вам я човна не довірю, бо ви із Сагайдачного проти вітру не вигребете, або десь на камені човна розіб'єте та ще й самі потонете. Доведеться, мабуть, мені самому з вами поїхати.

Нічого ліпшого ми й не бажали й, радіючи, щиро подякували із Семеном Харькові.

За півгодини лоцман, передавши порон комусь із товаришів, вийшов до нас, маючи на плечах вудки, рагелю та інші причандалля для рибальства й повів нас до свого човна.

Ми із Семеном сіли на гребки, а Харько на стерно, і човен птицею поніс нас униз. Перед нашими очима хутко побігли: правим берегом - розписані фарбами будинки німецької колонії Ейнляге, а лівим - чумацькі хури, що одна за одною піднімалися на гору. З кожним помахом весел відсувалися скелі Кічкасу.

- Обидві глибокі, а тільки раніше Старим Дніпром, що оце пішов поміж скелями праворуч, більше води йшло, й батько казали, що за часів запорожців усе Старим Дніпром плавали. Недурно ж там, на Малій Хортиці, й фортеця стародавня стоїть.

- А ви оглядали ту фортецю?

- Аякже? Скільки разів доводилося там і ночувати, як плоти та барки “згори” водив. Поосідали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована, щоб ворожих човнів повз Хортицю не пускати. Там, Старим Дніпром, як буває дуже спаде вода, з піску виглядає безліч давніх, великих байдаків, таких великих, як ті, що по морю ходять… Навіть і гармати на них є…

- Що ж ті чайки тут потопилися чи що?

- Авжеж, не без того, щоб під хуртовину яка об камінь не черкнула. Адже каменів тут страшенна сила. А може, запорожці ті байдаки й будували; чи то вони ворожі кораблі сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на інше місце.

- От цікаво б подивитися на ті чайки…

- Тепер неможливо, бо вода велика, а от під осінь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тоді їх видно. На жаль, їх скоро не стане, бо німці беруть ті кораблі собі на будову.

- Так хоч би фортеці оглянути.

- Фортеці, якщо охота, то тут і ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великій Хортиці.

- А туди можна під'їхати?

- А чом би й ні? Тут під'їхати зручно. Харько трохи повернув човна, й ми пішли так, що Стовпи лишилися в нас із правої руки, а Стоги - з лівої. Коли ми проїздили побіля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великі й високі, мов триповерхові будинки.

- І на цих скелях, - сказав Харько, - мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч і водою її змивало.

Нас хутко несло до передніх скель Хортиці, перед якими жовтіла невеличка піскувата коса. Я дивився на ці скелі й на великий острів, і в моїй уяві поставала картина, як до цієї-от Хортиці під'їздив Тарас Бульба із синами і що вони побачили тут, у Запорозькій Січі: як тут січове товариство працювало над чайками й пило горілку та грало на бандурах…

Зненацька зліва на острові виникла слобідка з чепурними високими хатами.

- Та на Хортиці слобода є! - вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сиві брови зрештою заступили очі… І, не дивлячись на будинки,

Харько ледве вимовив крізь сціплені зуби: