Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Отож, усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян, й хоча вони були поспіль національне несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею, що оповивала запорожця діда Охріма, й із словами лоцмана Харька уже трохи збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України.

На третій рік мого пробування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов'язок знати історію того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками я випадково знайшов аж дві історії Малоросії - Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 років знав уже, що малороси - окремий народ, а Україна - поневолений край, спершу поляками, а далі московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України - то моя слава. Через це я хоч і цікавився життям і вчинками запорожців, але все-таки мене більше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда.

Одного разу, під впливом романів того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити і де добути грошей на подорож, коли зненацька мені запала в голову інша думка.

- Чого нам їхати, Семене, до Америки, - сказав я, - залишати батьків і нечесно добувати гроші, коли я знаю поблизу Олександрівська таке місце, де водиться той самий “боа констріктор” чи удав, як і в Америці, такі вовки й вепрі?

Я розповів Семенові про Сагайдачне й про те страхіття, про яке чув од Харька, і мій приятель, хоч і дуже шкодував, що в цьому урочищі ми не знайдемо дикунів, з яких можна знімати скальпи, та все-таки погодився зі мною, що, замість Америки, можна раніше поїхати на полювання в Сагайдачне.

Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за кілька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрівськ, до моєї хрещеної матері, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам дві рушниці, щоб піти в плавні й там настріляти диких качок.

Стріляти з рушниці мене навчив Семенів батько, коли мені було ще десять літ, але я з цією своєю наукою мусив пильно ховатися від матері, бо вона нізащо не хотіла дозволити мені навіть близько підходити до зброї.

Озброїтися нам було неважко, бо й мій батько мали зброю ще з часів своєї військової служби на Кавказі та й у Семенового батька вся стіна біля ліжка була обвішана рушницями… Треба було, кажу, тільки ховатися від моєї матері.

Усякими хитрощами через кілька днів ми опинилися в Олександрівську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвіта ми йдемо полювати на цілий день, а може, ще й на ніч. Хрещена не хотіла нас пускати, але ми рішуче сказали, що підемо й самі, бо на те нам і рушниці батьки дали, щоб з них стріляли. Тоді впевнившись, що нічого не вдіє, вона напхала наші мисливські торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.

Уставши, тільки-но почало світати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висіли рушниці, в халявах чобіт, одягнених поверх штанів, стриміли кинджали; через друге плече - торби, порохівниці та інші речі, потрібні для полювання; у торбах, опріч харчів, містилися ще й подарунки Харькові, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горілки.

Олександрівськ у ті роки був ще зовсім нікчемним містом і тулився понад річкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим відрізнялися від сільських хат і майже всі вони без винятку були під солом'яною стріхою.

Бадьоро стукаючи чобітьми під подихом вранішньої прохолоди, ми хутко лишили останні тини міста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з історії, що їй уже дев'яносто дев'ять літ, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собі зруйнувати Січ. Запорожцям казали, ніби та фортеця проти татарів, насправді ж її зводили на випадок змагання запорожців.

Шлях до Кічкасу був для нас добре відомий, і, поминувши фортецю, ми за півгодини піднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребівку, або Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Дніпра. Наближаючись до нього, ми уздріли згори, як порон, перевізши на цей бік дві валки чумаків, вертався за рештою на протилежний берег.

Доводилося чекати, й ми пішли до хати, що стояла праворуч від перевозу, притулена до скель, щоб там спитати молока та поснідати.