Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Куди подівся Залізняк із бенкету генерала Кречетникова - невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого поля - побіля Бугу та на верховинах Інгулу й Інгульця.

Найдивнішим і найтяжчим для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали усіх, хто не був родом із Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували їм таких мук, яких ніхто не знав, допоки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками в місті Кодні. Там було замучено на смерть і Ґонту. З нього та його товаришів, Білуги й Шила, три дні з живих здирали потроху шкіру і тільки, коли ті почали вже помирати, було їх четвертовано.

Біля Кодні було поховано кілька сот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були відтяті на руках пучки, скільком випечені очі, - так того ніхто не передав би. Народна пісня так згадує сумний кінець цього українського народного повстання:

Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: “Бодай тебе Кодня не минула”.

Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдана Хмельницького, і в одній із пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській фортеці, погрожує полякам:

Замішані в повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і вмирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як сказано в пісні:

Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд незабаром зневірився у своїй міці й тільки руїни панських будинків ще який час нагадували про Коліївщину.

Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнівила запорожців на поляків і на російський уряд, і коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою і прочитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну під час повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю усіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.

Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втік із деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий пан-отець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.

Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого, - запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не допомагав повстанцям на Україні.

Калнишевський не зміг вивернутися з того становища й почав робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою.

Треба зазначити, що невдовзі після турецької війни 1738 - 1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності й братерства почали занепадати. Старшина військова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала туди одружених козаків і під їх доглядом вирощувала собі коней, худобу та овець і хутко забагатіла. Рівність станів на Січі таким чином порушилась, і між запорожцями з'явилися свої “дуки-срібляники”, як на Гетьманщині; старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною від російського уряду, що міг усі ті їхні багатства відібрати, а не від товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або “чернь”, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність од меншості.