Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

Отже насправді Прокіп побачив не своє майбутнє, а лише проект варіанту майбутнього. Той варіант належало добре вимісити, щоб виліпити з нього власне життя. І лише тепер він почав усвідомлювати, які наукові скарби ховаються в генетиці: не заперечуючи промислу Пантократора, Космічна Людина переймає його на себе. Так діти, стаючи дорослими, переймають на себе обов’язки батьків.

Ці нелегкі роздуми звільнили Прокопа від почуття приреченості. Справді, якщо Мотря не зможе стати його дружиною, немає сенсу п’ятсот років катувати себе самотністю. А раз так, то він мусить подякувати Сільвії за те, що позбавила його муки ревнощів. Це таки вельми важливо, бо Прокопові належало шукати примирення з Геленою.

Якщо бути чесним, то слід визнати: Гелена нічим не завинила. Прокіп піддався на умовляння пана Мірека й цілком свідомо її відштовхнув. Гелені не лишалося нічого іншого, як скоритися батьковій волі. В той час їй, мабуть, було байдуже, як далі складеться життя. Прокіп зробив геть усе для того, щоб її душу скувала байдужість…

На певний час йому потрібна була Сільвія — так, потрібна: вона із цнотливого юнака сформувала мужчину. Бо якби не Сільвія, чи зумів би Прокіп змиритися з тим, що не він був перший у Гелени?..

Коли Прокопові виповнилося тридцять років, його також прийняли в Дійсні Члени Академії наук. Тема його наукової праці — фізична сутність монади. Не лише Галактичної Монади, а всякої — від електронної до Світової. Рівняння Мирона Гриви дозволяли бачити Всесвіт як Єдине Поле. Лі Чунь передав зошити українського вченого, скопійовані в роки його молодості у бібліотеці Сибірської Академії Наук, своєму талановитому учневі — Прокопові. При цьому вчений, що був у літах, почувався так, наче перед ним — сам Грива, що воскрес для завершення своєї моделі Всесвіту. А може, й справді Прокіп ніс у собі якийсь ген, кинутий у віки цим українським філософом?..

Нове зближення поміж Прокопом і Геленою почалося з випадкової зустрічі під кам’яним небом, на межі ферми й лісопарку, куди Гелена виводила з катакомбів своїх маленьких плеканців. Віднедавна у неї з’явилася пристрасть до педагогіки, і то не шкільного, а саме дошкільного віку.

В Гелені прокинулося щось природне, материнське й повело туди, де вона отримувала найбільше вдячності: в академічні катакомби. Власне, ця пристрасть тільки там і могла бути задоволена, бо ніде-інде в колонії діти не народжувались. Бездітність — то була плата академіків за безсмертя. Ця плата здавалася декому жорстокою. Може, саме тому серед безсмертних було так мало жінок.

…Прокіп і сам не тямив, чому опинився в лісопарку. А може, не наважувався визнати, що жадав побачити Гелену у тому середовищі, де вони колись так легко й невимушено потягнулися одне до одного.

Він стояв за деревами й дивився, як її руки торкаються дитячих голівок, а вуста тим часом вимовляють такі ніжні слова, яких він ніколи не чув од своєї матері. І не тому, що мати його не любила, а тому, що оточення, серед якого вони жили, не спонукало до проявів ніжності. Так воно й зараз: люди в катакомбах суворі, далекі від сентиментальності — бо життя у них суворе.

Щось незвичайне було в Гелені, коли вона виводила малюків на прогулянку. Він не міг у цій ролі уявити Сільвію, та чи й була вона коли-небудь у катакомбах? Може, тільки понад сто років тому — у своєму дитинстві. Дитинство ж Гелени минуло поза катакомбами. Туди, у тісні тунелі, повела її любов до дітей.

Це якось по-новому освітлювало Гелену, вивільняло її образ від тіней минулого, накладених життям у президентському палаці.

До речі, новий Президент чомусь туди не вселявся. Палац, хоч як це дивно, лишався у розпорядженні колишніх наложниць Макарова. Не було серед них лише Гелени, яка відразу ж після засудження колишнього Президента повернулася в будинок-башту, до батька.

Коли Прокіп нахилився, аби зірвати папороть (це був рух підсвідомий, мимовільний), Гелена помітила його й застигла з напівпіднятою рукою, у якій біліла ромашка. Діти не розуміли, що діється з їхньою вихователькою, шарпали її, вимагаючи уваги, але вона мовби впала в прострацію. Так довго тривати не могло. Та Прокіп і Гелена поки що були не готові до примирення.

Збігло ще, мабуть, понад рік. Ніщо не заважало зближенню поміж Галактичною Вартою і Космічною Академією Наук. Час від часу на екрані Івана Кривошеєва з’являлися голографічні фільми про планету, яка у Прокоповому телескопі з макового зернятка перетворилася на зернину проса. Але її відвідували кораблі Галактичної Варти — привозили документальні відеострічки про грізну своїми вулканами й гігантськими водоспадами, але ніжну й лагідну в долинах повноводих рік, майже безлюдну Лему. Невеликі поселення, що губилися серед лісів, вимагали підтримки з боку синів Галактичної Матері, котрі залишаться в пам’яті майбутніх поколінь, як це було й на Землі, в образі богів або принаймні ангелів.