Микола Руденко: Ковчег Всесвіту

Прожив він, якщо лічити час по-земному, десь років зо три, не більше. Нащадки тих, кого він катапультував у чорну холоднечу космосу, не пам’ятали зла — вони віддали йому шану за немалі наукові заслуги. І зрештою, треба визнати: зло проти батьків та дідів обернулося добром для синів та онуків. Хіба можна порівняти їхнє життя на квітучій планеті з життям у перенаселених катакомбах?..

Президентом Космічної Академії Наук було обрано Івана Кривошеєва. Інженер опирався, прохав обминути його персону, але це йому не допомогло. Мірек Лятошинський так і залишився віце-президентом — усі вважали, що він найліпше підходить саме для цієї посади. Ніхто з академіків не міг уявити його в ролі Президента — для цього у пана Мірека бракувало твердості й волі.

Тим часом Прокіп звик почуватися в телескопічній вежі затишніше, ніж у своєму помешканні. Тут було все необхідне для життя — навіть запас води для душу — отож не варт частіше, ніж раз на півмісяця, підганяти башту до обсерваторії. Його, як і завжди, чарували зорі й галактики — полум’яні істоти, що в ієрархії Всесвіту стояли незмірно вище від людини.

Серед сузір’їв Прокіп не почувався самотнім — його астральне поле гармонійно зливалося з полями зірок, що так само, як він, жили у ритмі Галактичної Монади. Йому солодко було думати про Галактику й Всесвіт як про велетенські живі організми.

Серцевина зорі, галактики чи будь-якої іншої речовинної маси (тобто монада) за своєю сутністю була згущеним світлом. Коли йшлося про монаду планети чи навіть зорі, де розміри незначні, а тиск і густина надзвичайно великі, фантазія Прокопа згортала крила, мов курка на сідалі. На його погляд, тут монада не могла виявити своїх творчих потенцій, бо це, власне, й було пекло, яким його бачили релігійні люди протягом тисячоліть. Чуття лишалися, прагнення існували (бо монада — то завжди згусток життя), але жодних можливостей для реалізації прагнень не було. А це завжди мука, вічна мука.

Думати про пекло йому не хотілося. А рай був там, де жив Пантократор — у глибинах Галактичної Монади.

В пам’яті завжди пульсувало: її діаметр перевершував розміри Сонячної системи (мільярди кілометрів!), тиск і густина мізерні — отже Прокіп глибоко переконаний, що саме там панував дух творчості й свободи.

Щоб це зрозуміти, досить уявити метелика, запресованого в гранітній товщі. Або навіть муху в бурштині. Чи можна тут говорити про якусь свободу? І навпаки: у воді або в повітрі живі організми почуваються вільно..

Прокіп з великою вдячністю думав про свого наукового шефа. Лі Чунь, наслідуючи Мирона Гриву, дуже легко довів, що обрахунок земних астрономів, з якого випливало, буцімто один кубічний сантиметр речовини у центрі галактики має важити мільярди тонн, [7] Детальніше ці космологічні проблеми виклалено в романі «Сила Моносу» (Автор). — абсолютно хибний! Хибний аж до своєї цілковитої протилежності. І це допомагало Прокопові побачити Галактичну Монаду в тій якості, яка дозволяла поселяти її духовну й фізичну модель під банями храмів.

Дуже важливим було те, що у центрі галактики взагалі немає жодної речовини, окрім плазми. Це щось якісно схоже на людське біополе. Або, кажучи точніше, подоба астрального тіла, яке, власне, і є Людиною. Безсмертною, зоряною Людиною!..

Отже Людину можна вважати часткою Галактичної Монади. Або, як звикли казати теологи, часткою Бога.

Сільвія, з якою Прокіп дружив, була цілком байдужа до астральних проблем. Зорі нею сприймались не значніше, ніж ліхтарі під пластмасовою сферою, що нависала над академічним садом.

Прокіп усе частіше пригадував, як легко й вільно він почувався поруч з Геленою. Вони сприймали світ майже однаково, дві їхні душі були крилами одного духовного птаха. Той птах ширяв у Всесвіті, не відчуваючи жодних перешкод. Він жив лише тоді, коли вони були разом. Як того птаха назвати? Може, просто Любов’ю?..

Час від часу Прокіп повертався думкою до пророцтва, які видав йому розумний екран на базовому кораблі Галактичної Варти. Він добре запам’ятав пояснення фіолетового Геракла.

Екран розгортав перед його очима генетичну програму, що була довільною комбінацією людських доль — такою ж стихійною, як змішування барв у небі, коли сходить або заходить сонце. Це робила сама природа. Але сенс появи цього винаходу полягав саме в тому, щоб людина мала право зробити вибір — тобто реалізувати свободу волевиявлення. Бо якби людина не здобула такої можливості, вона б не змогла стати Людиною Космічною — то було б щось схоже на тріску, яку женуть морські хвилі. Так це й виглядало тоді, коли люди покладалися на фатум.