Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

…Аж ось новий сюжет на екрані. Але… Але як це розуміти? На високому пагорбі стоїть гранітний обеліск. На його полірованій поверхні різко проступають відлиті з металу обличчя Лі Чуня й Кривошеєва. Перед обеліском, схиливши голови, стоять Мотря і якийсь незнайомий чоловік з білявим волоссям. Мотря промовляє до нього:

— Яне, навіщо вони це зробили? Чоловік відповідає польською мовою:

— Це зрозуміло. Ментальна вичерпаність.

Прокіп намагається зрозуміти: хто ж він є — цей невисокий, широкоплечий чоловік? ї якось сама собою надходить відповідь: посланець Землі, що наздогнав Космічну Академію. Суджений твоєї сестрички. Твій майбутній друг…

Коли екран згас, Прокіп знічено звернувся до господаря:

— Яка міра ймовірності, що це неминуче має статися?.. І саме в такій конкретності…

— Прошу пам’ятати, — відповів фіолетовий Геракл, — що це не технізована хіромантія, а виведене на екран генетичне резюме. Те ж саме, що медичний діагноз. Без втручання лікаря — один результат, а коли ви попросите зробити операцію — зовсім інший… Тут фактично відбувається те ж саме. Людина, маючи перед очима ще не реалізовану програму власного життя… Мабуть, це не точно… Радше сказати так: варіант програми, розроблений самою природою… Маючи це перед очима, самостійно зважує, як належить діяти далі. Свобода волі полягає в тім, щоб свідомо формувати власне життя. А як його формувати, коли ми не знаємо, що нам пропонує природа?.. Ви зараз бачили тільки матеріал, із якого маєте право ліпити самих себе.

— Дякую, — ледь чутно мовив Прокіп, схвильований незвичайним видінням.

Сільвія була жінкою, що завжди дивилася на світ очима чоловіка, з яким кохалася. Коли їй випадало провести ніч з Президентом, вона кожне його рішення вважала божественно справедливим. Прийняла на себе навіть роль вівці, що веде отару на бійню. Бо це ж він сам наказав супроводжувати вибракуваних до катапульти, котра викине їх у відкритий космос.

Та коли в палаці з’явилася Гелена, Макаров почав ставитися до Сільвії зневажливо. Вона поки що мала окреме мешкання, але ж його мали всі наложниці Президента — розмір палацу дозволяв утримувати гарем.

Кривошеєву було наказано видалити з її мешкання екран і телекамеру, за допомогою яких Президент спілкувався з Сільвією тоді, коли вони спали окремо. Шеф поліції побоювався викликати гнів Сільвії: вона вельми довго була примадонною у гаремі — бозна-що станеться завтра. Макаров, був примхливим коханцем — він міг несподівано посваритися з Геленою і знову покликати Сільвію. Отож Герд задоволений, що Президент віддав наказ безпосередньо Кривошеєву — це знімало відповідальність з нього. Перевірити виконання Герд міг лише з власної ініціативи, а він у цьому разі не бажав її виявляти. Щодо Кривошеєва, то йому зараз було не до президентського гарему.

Так чи так, але Сільвія мала змогу стежити, що діялося в тій частині палацу, де жив і урядував Макаров. У свій час він не мав таємниць від Сільвії. Саме тому склалося так, що їх не було й зараз.

Вона каралася ночами, споглядаючи любощі Макарова з новою примадонною. Стогнала, плакала від ревнощів, але не знаходила сил, щоб покласти край непристойному підгля-дуванню. Власне, цим непристойностям її навчив сам Макаров, який любив підігрівати себе картинками сексу. Він мав змогу підглядати, що діється навіть у спальнях академіків, отож таких картинок їм не бракувало. А тепер Макаров сам опинився під окуляром. І так само не знав про це, як не знали й ті, хто був об’єктом його власних підглядувань.

Сільвію не цікавили години, коли Степан урядував. Це було так само нудно, як і тоді, коли вона його масажувала, а він тим часом обговорював якісь проблеми з віце-президентом чи з кимось із академіків. Вона була жінка й тільки жінка. її цікавило лишень жіноче — й нічого поза цим.

Та якось вона знічев’я увімкнула екран — і опинилася в залі, де Макаров приймав підлеглих. Звісно, не завжди він приймав їх разом з сеансами масажу. А тепер Степан взагалі не послуговувався її мистецтвом — отож був не в халаті, а у світло-сірому костюмі з краваткою.

На цей раз Президент розпікав Герда, що, втягнувши лискучу, мов ліхтарна куля, голову в безформні від надміру сала плечі, по-волячому цілився лобом у свого володаря. Налите кров’ю обличчя пересмикувалося від страху й прихованої ненависті.