Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

— Колего, — обізвався Максим до старшини, — мої друзі хочуть довідатися про долю колоністів.

— Зараз вони перебувають у спеціальних камерах, де підтримується температура, близька до температури космічного простору. Підвищувати її належить дуже повільно. Це забере багато часу. Але ж то ще невелике лихо… — Господар зробив чималу паузу, на його обличчі з’явилася тінь смутку, в якому вгадувалося не лише співчуття жертвам геноциду, але й страждання через те, що серед людей існують особи, схожі на Президента Космічної Академії. Трохи погамувавши гіркі почування, господар продовжував: — Найбільша проблема полягає в тому, що миттєве охолодження завдає руйнівної шкоди кожній окремій клітині. Отже, лікувати доводиться кожну клітину осібно. Адже й клітини людського організму — це не просто будівельний матеріал, це живі істоти. Кожна із них володіє власною психікою. А їх не менше, ніж зірок у Галактиці. І не менше, ніж галактик у Всесвіті.

Максим розумів, що його друзі почуваються дещо скуто, і саме тому перейняв розмову на себе. У його запитаннях відчувалося формування напрямку бесіди.

— Невже людина справді вписана в ієрархію Всесвіту? — звернувся до велетня.

— Безумовно, — розважливо відповів господар корабля. — Людина є середньою ланкою поміж мікросвітом і мегасвітом. Існує таке співвідношення:

Це співвідношення справедливе і щодо речовинних мас, і навіть стосовно кількості атомів.

— То ви, мабуть, народилися під значно більшою зорею, ніж та, котра називається Сонцем, — здогадався Прокіп.

— Не я, а мої далекі предки, — з доброю посмішкою мовив велетень. — Але розміри людських організмів не мають жодного значення. Так само, як і колір шкіри. Це перевірено впродовж тисячоліть. Надзвичайно важливим є інше: людина в собі повторює Всесвіт. Або навпаки: Всесвіт повторює себе в людині. У зменшеному вигляді, звичайно.

— А це теж не має значення? — не без лукавства запитав Кривошеєв, що вже почувався на кораблі цілком вільно.

— О ні! — засміявся велетень. — Я цього не сказав. Людина є відображенням Всесвіту у своїй власній сфері. На рівні мікросвіту. Але ж мікросвіт замикається на мегасвіт. Мега без мікро немислиме.

Після деяких вагань Прокіп запитав про те, що йому найбільш боліло:

— А де ж ви розселяєте тих, кого повертаєте до життя?

— Для них знайдеться місце. Не хвилюйтесь. У нашої Матері обійстя велике. На планеті, куди ви летите, вже існує ваша колонія, і не маленька.

— Що вам відомо про Землю? — кинув нове запитання Кривошеєв.

Фіолетовий Геракл відповів не одразу. Міміка його обличчя видавала переживання. Отож земляни помітили, що велетень чомусь вагається. Нарешті він мовив:

— Ця планета дуже хвора. Гі життєві сили підірвав нерівномірний розвиток. Вона все ще переживає наслідки своїх катастроф — екологічної, демографічної… Частина людства досягла рівня космічних цивілізацій… Невелика частина… Але більшість народів перебуває у стані занепаду.

— Невже брати по розуму не могли подати допомогу? — спохмурнів Кривошеєв. — Занепад почався давно. Ми знали про ваші кораблі ще до занепаду. Але ви чомусь уникали контактів із землянами.

— Давно — це скільки галактичних років? Кривошеєв не відповів на запитання господаря. Він мислив не галактичними, а земними роками. Але ж йому було відомо, що один галактичний рік становив близько двохсот мільйонів земних. Вся історія земного людства на тлі галактичного року нагадувала життя рою метеликів.

— Як можна допомогти істотам, котрі не здатні впоратися з найпростішими проблемами? — продовжував господар. — Ну, хоча б перенаселення… Це ж елементарно. Скажімо, ваших колоністів ми відвозимо на безлюдну планету. А що робити із землянами?..

— Ви кажете про Китай? — запитав інженер.

— Я земних назв не знаю. Ні народів, ані материків. Ніколи не був у тій частині Галактики. Мені відома лише головна проблема цієї планети. Знаю про неї від колег… Земляни не зуміли зберегти природних пропорцій між біосферою й ноосферою. Друга надміру розрослася за рахунок першої. На перший погляд, це ніби й непогано. Насправді ж це однаково, що володіти лише дахом, але не мати ні стін, ні підвалин.

Кривошеєв, насупившись, похмуро мовчав. Йому це добре відомо. Та невже земне людство й за п’ятсот років не зуміло виборсатись зі своїх трагедій? Чи, може, час працює не на користь земної цивілізації, а навпаки — супроти неї? Відповіді поки що не було.