Олесь Бердник - За чарівною квіткою

— Зачарована печера, — прошепотів Вася. — Це ясно!..

Сеня тремтів, ніби від холоду. А Юлька несміливо показала рукою на невеликий камінь, що стояв в глибині печери.

— Вася, поглянь, там щось лежить…

Вася засвітив сірник, нагнувся над каменем, схопив якийсь блискучий предмет. Це була прозора скляна трубка, закрита з обох боків. Очі хлопця заблищали нестримною радістю.

— Вийдемо надвір. Мабуть, тут усе сказано!

Діти нетерпляче вискочили з печери. Юлька благаюче вчепилася в рукав Васі.

— Скоріше відкривай!..

Вася ножиком обережно відколупав смолу, потягнув за кінець білосніжного паперу, що був скручений в трубочку. Листок пружно розгорнувся. Блиснули золоті букви.

— Що? Що там? — наперебій закричали Юлька і Сеня.

Вася ковтнув слину, ніби йому невистачало повітря і схвильовано прочитав:

— «Скарб зачарований…» — Він урочисто подивився на товаришів. — А що я вам казав?.. Читаю далі… «Здобути його зможе тільки той, хто пройде до кінця Велику Дорогу…»

— Як, як? — не зрозуміла Юлька.

— «Здобути його зможе тільки той, хто пройде до кінця Велику Дорогу…»

Оченята Юльки округлилися.

— Знов якась загадка! Що це за Велика Дорога?..

— А звідки я знаю, — знизав плечима Вася. — Сама бачиш — тут якась таємниця!..

— І більше тут нічого не написано? — розчаровано запитав Сеня.

— А тобі мало?.. І так, знаєш, скільки таємниць треба розгадати?!

Юлька з сумнівом похитала головою.

— Самі не розгадаємо! Треба Колі про все розповісти! Він розумний!..

— Правильно! — підтримав її Вася, ховаючи листок з заповітом за пазуху.

Раптом Юлька схопила Васю за руку.

— Голос! Ти чуєш?..

Діти прислухались. Справді, від трьох в’язів чувся протяжний голос. Не можна було розібрати, що він говорив. Але кілька слів повторювалось. Вася не витерпів і підбіг до старого в’яза. Слова почулися виразніше. Вони линули десь згори.

— Повертайтеся додому! Повертайтеся додому! — повторив голос. Тепер ці слова розібрали і Юлька і Сеня.

Діти принишкли.

— Знову квіточка? — прошепотів Сеня.

— Може, й квіточка! — відповів Вася. — Голос чути зверху… Значить, треба йти додому. Ну, хлопці, розповісти про все в школі — нізащо не повірять!..

— А не повірять! — згодилася Юлька.

— Ну, пішли… А то справді не встигнемо до ночі. Та й їсти хочеться, кишки до спини прилипли… і хмари чорні, буде гроза…

Ще раз поглянувши з жалем на печеру, на крони столітніх в’язів, на прозорий струмінь Бездонної криниці, діти рушили назад.

Мандрівники минули калиновий гай, болото і знову вступили в дрімучий ліс. Витягаючи з волосся та одежі реп’яхи і колючки, Сеня і Юлька йшли за Васею, який впевнено крокував по стежині.

— Через годину будемо дома, — заявив Вася.

Але минуло близько години, а зарослі ставали все густішими. Крім сосни і ялини, з’явились дуби, берези, осики і дикі груші. Крони дерев угорі майже зовсім закрили небо, і внизу, серед густих кущів терну, глоду та шипшини, було темно, як після заходу сонця.

Діти зупинились, розгублено оглядаючись.

— Стежки нема, — обізвався Сеня. — Ми, мабуть, не туди йдемо… Щось не те…

— «Не те»… — перекривив Вася. — Сам бачу, що не те! Ми збилися з дороги! Кудись треба повертати. А куди?..

Тепер уже йшли сумно, з похнюпленими головами. Все густішими ставали кущі. Вася нишком оглядався навколо, щоб товариші не помітили. Він давно зрозумів, що вони не втраплять додому, бо зовсім заблудилися. В небі з’явилися темні хмари, закрили сонце і не можна було розібрати, де схід, а де захід.

Сеня почав сопіти носом. Це в нього означало хвилювання. Юля смикнула його за куртку.

— Нічого сопіти! Теж мені піонер! Заблудилися і виблудимося!..

— І нічого не заблудилися, — одрізав Вася, втомлено зупиняючись коло велетенського дуба.

— Ну, ти мені не говори, — миролюбно перервала його Юлька. — Я добре бачу…

— Боятись нічого, — несподівано бадьоро вкинув слово Сеня. — Цей ліс тягнеться в ширину всього на сорок кілометрів. Пам’ятаєш, дід Левко говорив! Куди-небудь та вийдемо…

— От спасибі! — іронічно скривився Вася. — Зовсім заспокоїв…

Вгорі раптово пролетів вихор, рвучко сколихнув верховіття дерев. Ліс зашумів тривожно, загрозливо. Стало темно, небо затягнулось грізною чорно-синьою хмарою. Десь далеко прокотився грім.

— Ой як цікаво, — застрибала Юлька, плетучи в долоні. — Гроза в лісі!..

Сеня знизав плечима.

— Ось як прополоще тебе до кісток, тоді будеш радіти!