Юрій Бедзик - Людина без серця

— Якщо цього буде мало, я викличу танки! — кричав він.

— Пане прем’єр-міністр, — запопадливо, тримаючи руку біля кашкета, відповідав полковник. — Ми впораємося без танків. Ваш наказ для нас святиня. Хай живе володар!

Повітря струснув вибух. За ним другий, третій, четвертий. Це за наказом Петера Стара війська застосували гранати…

Через кілька хвилин велетенський стовп диму й вогню знявся до неба. Горіло кілька корпусів. Війська поквапливо залишали зруйновані будівлі. Виносили поранених солдатів і офіцерів, викочували пошкоджені автомашини. Тільки робітникам-оборонцям шаленіюча пожежа була вже не страшна. Майже всі вони полягли від куль, посланих військами Петера Стара, першої «людини без серця».

Скільки годин минуло, відколи вони спустилися в підземне приміщення, Евеліна не знала. Час здавався довгим, одноманітним. Йоган зачинився в лабораторії, вона ж у відведеній для неї кімнаті без кінця ходила з кутка в куток, мов в’язень в одиночній камері. Тут було багато книг, але Евеліна не могла читати. Страшний відчай, сумніви краяли її душу.

… Ось і тепер вона лежить в ліжку, намагається заснути. Не можна! Як там Петер? Що з ним?

Зненацька вона почула стук дверей, шум багатьох ніг нагорі. Евеліна прислухалася. До її слуху ясно долинала розмова.

Евеліна, забувши про заборону Йогана, влетіла до лабораторії. За широким столом біля якогось дивного апарата сидів Йоган.

— Що тобі, Евеліно?

Жінка звела догори злякані очі, показала на стелю.

— Ти чуєш?..

Берн тривожно прислухався, вловив невиразні звуки.

— Зараз ми дізнаємось, що там таке… Там є мікрофон.

Він присунув до себе невеликий динамік, включив його. В динаміку почулися голоси. Говорив старий Фріц:

— Я вас запевняю, пане капітан! Доктора тут не було!

— Брехня! — пролунав у відповідь різкий голос. — Ми маємо абсолютно точні відомості, що Берн приїхав сюди!..

Йоган злякано подивився на Евеліну.

— Ти розумієш? Це Гельд повідомив їх — сумніву нема!

Дальші слова заглушив шум і тріск у динаміку. Очевидно, поліція робила обшук.

Незабаром знову пролунав спокійний голос Фріца:

— Даремно ви це робите, пане капітан! Я сказав правду! Доктор вже кілька місяців не приїздив на віллу…

— Мовчи, старий блазню, — різко відрубав офіцер.

Евеліна і Берн, затаївши подих, чекали, чим це закінчиться.

— А сюди вони не доберуться? — схвильовано запитала Евеліна.

— Ні, ні! — заспокійливо сказав Поган. — Це неможливо.

Знову пролунали кроки і потому — голос офіцера.

— Якщо доктор буде тут, повідомте нас негайно. Його терміново викликають на консиліум — ви розумієте? Йдеться про врятування життя високопоставленої особи!.. Вашому господарю нічого не загрожує!

— Добре, пане капітан, — покірно відповів Фріц.

Берн усміхнувся.

— Яке блюзнірство!.. Та дарма… Від мене вони нічого не одержать!.. Я волію краще зогнити в землі, ніж віддати свій винахід у руки корпоратистів.

В динаміку почувся стукіт дверей, стихаючі кроки.

— А чи не думаєш ти, що це зв’язано з Петером? Може…

Берн тривожно подивився на Евеліну, зняв окуляри і почав протирати скельця. Він завжди робив так, коли дуже хвилювався.

— Ти гадаєш, що він уже…

— Я нічого не гадаю, — з мукою в голосі прошепотіла Евеліна. — Треба якось дізнатись!..

Берн схилився до мікрофона.

— Фріц!..

— Я слухаю, доктор, — озвався слуга.

— Вони від’їхали?..

— Так!

— Слухай мене! Негайно їдь у місто!.. Привези свіжі газети! Візьми гроші— ти знаєш — де. Постарайся підкупити кого-небудь в поліції. Розумієш? Я повинен знати все!..

— Буде зроблено, доктор, — почулося з динаміка.

— Ну, щасливо!.. Повертайся не пізніше завтрашнього вечора…

Берн виключив динамік.

— Завтра ввечері ми все будемо знати, Евеліно. Заспокойся…

Евеліна пішла до себе, лягла на ліжко, та знову не могла заснути. Кілька годин лежала з мігренню, втупившись очима в стелю… Поволі втома зморила її, повіки склепилися.

… Уві сні на неї з страшної темряви понеслися кошмарні видіння. Евеліні здавалося, ніби вона йде з Петером по крутій стежині на високу гору, десь аж під хмари. Ось вони вже піднялися на стрімку вершину, з якої видно весь світ. Криваве сонце сідає за далекий обрій, і пітьма наповзає на землю. Тоскно, сумно стає на серці у Евеліни. Вона дивиться в лице Петеру, помічає гордовиті вогники в його очах.

— Бачиш, Евеліно, насувається ніч, — говорить Стар. — Але я розжену ту пітьму! Я засвічу свій факел — факел володаря світу!