Олег Авраменко: Зорі в твоїх долонях

— Дуже вам дякую. Ви мене здорово виручили.

— Пусте, — відповів я. — Наступного разу будь уважніша, не залишай свою картку в баґажі.

— Авжеж… Я буду уважною… — Дівчинка зам’ялася. — Я… я так розумію, що мені не можна відшкодувати ваші витрати?

— Правильно розумієш. Та не переймайся: через ті вісімдесят п’ять рупій я не збанкрутую. Якщо ж совість не дозволить тобі жити в боргу переді мною, то попросиш батьків перерахувати цю суму до фонду профспілки льотчиків — і ми будемо квити.

Вона нарешті усміхнулася. Від її усмішки навколо стало світліше, ніби сонечко зійшло. Я мимоволі подумав, що з такою чарівною, з такою променистою усмішкою вона вже за кілька років почне розбивати чоловічі серця.

— Безумовно, містере… — вона зробила паузу, щоб прочитати напис на іменній планці з правого боку мого кітеля, — …е-е, капітане Матусівікз.

— Матусевич, — поправив я. — Сполучення „c“ і „z“ позначає звук „ч“. А тебе як звати?

— Рашель… тобто Рейчел.

— То Рашель чи Рейчел?

— Рашель. Але пишеться так само, як Рейчел.

Тільки зараз я відчув у її мові певну своєрідність. Мешканці Полуденних розмовляли чистою анґлійською, та це аж ніяк не означало, що вимова на всіх островах була однаковою. У Рашелі акцент вчувався сильніше, ніж звичайно, і я ніяк не міг прив’язати його до ґеоґрафії архіпелаґу. Слова її лилися м’яко та мелодійно.

— До речі, ти звідки?

У великих сірих очах Рашелі промайнула розгубленість. Здавалося, вона не відразу зрозуміла моє запитання, а потім, коли нарешті збагнула, про що йдеться, ще кілька секунд барилася з відповіддю.

— Спрінґфілд, острів Джерсі.

— Гм, ніколи там не був. Однак чув, що у вас чудовий курортний комплекс.

— Ага, — підтвердила Рашель.

На цьому наша розмова згасла. Рашель ще трохи постояла біля мого столика, переминаючись з ноги на ногу, тоді якось непевно мовила:

— Ну, я пішла…

— Щасливо, — відповів я. — Не забудь про картку.

— Не забуду. Ще раз дякую.

Подарувавши мені на прощання свою осяйну усмішку, Рашель попрямувала до виходу. Я провів дівчинку довгим поглядом і з заздрістю подумав, що її батькові неабияк поталанило. Чоловік, у якого є така донька, має відчувати себе надзвичайно щасливою людиною…

Коли через півгодини я вийшов з ресторану, то чомусь зовсім не здивувався, побачивши, що в тунелі мене чекає Рашель. Не можна сказати, що я розраховував її знову побачити, але що хотів — так.

— Уже взяла картку? — запитав я.

— Ні.

— Чому?

— Бо залишила її вдома.

Подумки я обізвав себе бовдуром. Слід було відразу здогадатися, що Рашель збрехала офіціантові. Вона не могла забути свою соцкартку в баґажі, адже тоді не мала б чим заплатити за користування камерою схову. Отже, баґажу в неї зовсім не було, вона прилетіла лише з тим, у що була вдягнена.

— Неприємна історія, — сказав я. — Чим можу допомогти? Узяти зворотний квиток?

Рашель явно не розраховувала на таку щедрість з мого боку і на секунду навіть завмерла від здивування.

— Ох, дякую, не варто. Я приїхала в гості до дядька, він про мене подбає. От тільки… — вона збентежилася, — проблема в тому, як до нього дістатися. Мій джерсійський проїзний на метро тут не діє.

— Зрозуміло. Ну що ж, пішли я куплю тобі жетони.

Ми попрямували в інший кінець тунелю, де був вхід на станцію підземки.

— А дядько хоч знає про твій приїзд? — поцікавився я.

— Звичайно.

— То чому не зустрів тебе?

— У нього лекції в університеті. Ми домовилися, що я доберуся сама. Зрештою, я вже не маленька.

Я скептично усміхнувся, однак не став заперечувати.

— Твій дядько викладач?

— Ага. Професор фізики.

Ми ввійшли у вестибюль метро, я вставив свою кредитку в найближчий автомат і одержав п’ять жетонів.

— Вистачить?

— Власне, мені досить одного, — відповіла Рашель, проте взяла в мене всі жетони, чотири з них сунула в бічну кишеню штанів, а останній стиснула в руці. Скоромовкою промимривши слова подяки, вона вже зробила була крок до ескалатора, аж раптом завмерла і рвучко повернулася до мене. Обличчя її стало блідим, а в очах застиг жах.

— Що з тобою? — стурбовано запитав я. — Тобі погано?

— Тихше! — напружено прошепотіла Рашель. — Нічого не кажіть… Не повертайтеся.

Повз нас пройшов високий чорношкірий чоловік у строкатому вбранні і зупинився біля сусіднього автомата. Рашель старанно намагалася не дивитися на нього, але мимохіть скоса стежила за ним.