Олег Авраменко - Зорі в твоїх долонях

Рашель не чула ні більшої частини його пояснень, адресованих Ріті, ні міркувань про випадкові відкриття. Вже хвилин п’ять, як вона знову заснула, схиливши свою біляву голівку до мого плеча.

Коли ми піднялися вгору і вийшли з ліфта, я спершу був подумав, що Шанкар покружляв годину в Катакомбах і повернув нас до своєї садиби. Але потім зрозумів, що помиляюся: приміщення, де ми опинилися, хоч і було двійником Шанкарової „підземної вітальні“ за розмірами й розташуванням дверей та ліфтів, різнилося від нього деталями внутрішнього оздоблення, зокрема меблями.

Тут Шанкар поводився як удома. Нас ніхто не зустрічав, тому він узяв на себе роль господаря й відразу наказав віднести заснулу Рашель до крайньої з чотирьох кімнат, що примикали до вітальні. Це виявилася невелика, але досить затишна спальня. Уклавши дівчинку в ліжко, ми доручили Ріті наглядати за нею.

Мені Шанкар запропонував сусідню спальню, порадив гарненько відпочити і ні про що не турбуватися: це місце, за його словами, було цілковито надійним та безпечним. Я вирішив, що на його слова можна покластися, і лише запитав, де ми зараз перебуваємо.

— У Паталіпутрі, — стримано відповів Шанкар. — Нічого конкретнішого поки сказати не можу.

Паталіпутра була федеральною столицею, політичним та адміністративним центром Магаварші. Я подумав, що, мабуть, таки справді, за цих обставин вона найбезпечніше для нас місце. Хай би яким колабораційним не був наш уряд, він нізащо не дозволить аґентам Чужих розгулювати вулицями столиці, влаштовувати тут масові обшуки та облави. До того ж сховок, напевно, належав одному з вищих державних службовців, досить впливовому, щоб відгородити себе від цікавості чужинців.

Тривожні думки та травмована рука, що й досі трохи боліла, не завадили мені швидко заснути й добряче виспатися. На ранок, бадьорий та відпочилий, я вийшов зі своєї кімнати до вітальні, але не застав там ні Шанкара, ні Аґатіяра. Натомість побачив невисокого опасистого чоловіка років шістдесяти, безвусого та безбородого, з густим чорним волоссям без натяку на сивину. Він сидів у кріслі перед великим стереоекраном, на якому миготіли знайомі мені кадри космічного бою. З виразу його обличчя було зрозуміло, що він бачив цей запис уже не вперше, але так захоплено спостерігав за ходом битви, що не відразу звернув на мене увагу.

А я, ледь переступивши поріг, замер як укопаний. Правду кажучи, я просто не міг повірити власним очам.

Те, що я не був знайомий з цим чоловіком, ще не означало, що я його не знав. Його обличчя лише зрідка з’являлось у випусках новин, але, мабуть, на всій Магаварші не знайшлося б людини, яка, побачивши його, не сказала б: „Та це ж…“

Нарешті він помітив мене, рвучко підвівся з крісла й рушив мені назустріч.

— Здрастуйте, містере Матусевич. Бачу, ви рання пташка.

Від його міцного енерґійного рукостискання я трохи оговтався й чемно привітався:

— Доброго ранку, ваша величносте.

— Мені більше до вподоби звертання „сер“, — сказав він. — Обійдемося без церемоній. Гаразд?

— Звичайно, сер, — відповів я, тим часом намагаючись зібратися з думками й узгодити своє колишнє уявлення про цю людину з фактом її присутності тут, в одному з таємних сховищ Опору.

Падму XIV заслужено називали найгіршим імператором за всю тисячолітню історію Магаварші. Його вважали невиправним мізантропом, що понад усе цінував самітність і всіляко уникав з’являтися на публіці. А про те, щоб він брав бодай якусь участь у політичному житті планети, взагалі не йшлося. Це цілком влаштовувало наш істеблішмент, зате пересічні громадяни Магаварші були незадоволені. Деякі масмедіа правого ухилу щиро нарікали, що маємо такого слабосилого, безініціативного й зовсім безхарактерного імператора, а крайні „ліваки“, навпаки, так само відверто зловтішалися, час від часу пускаючи уїдливі кпини на адресу всього інституту монархії, який вони вважали атавізмом.

Сам я не був ані монархістом, ані республіканцем, проте цілком поділяв думку більшості співгромадян, що така поведінка Падми зовсім не личить главі держави, хоч як би він не називався — імператором чи президентом. І лише зараз я зрозумів, якими безпідставними були всі звинувачення на його адресу. Він просто грав роль, причому грав блискуче, вдаючи з себе відлюдька й нікчему, і тим самим відволікав від своєї персони увагу Чужих. Його безхарактерність та мізантропія насправді виявилися лише маскою, за якою ховався один з лідерів підпілля, можливо, навіть головний керівник.