Олег Авраменко - Зорі в твоїх долонях

— Ми постараємося виправити свою помилку, звільнивши решту людських світів.

— А може, поділимося? — чи то жартома, чи то всерйоз запропонував Дюбарі. — Ми вже викликали з Туманності Андромеди флот, оснащений найсучаснішим озброєнням.

Ворушинський байдуже знизав плечима.

— Особисто для мене не має принципового значення, хто звільнить ці планети — ми чи ви. Головне, швидше очистити їх від чужинців, повернути людям свободу. Отже, роботи вистачить на всіх.

— То ви згодні діяти спільно?

— Звісно, згодні. Але тільки на рівних.

Дюбарі кивнув.

— Умови прийняті й обговоренню не підлягають. Проте у мене склалося враження, що ви маєте проблеми з особовим складом.

— Якщо під проблемами ви маєте на увазі наш вік, то з цим вам доведеться змиритися. Хочете допомогти нам людьми? Будь ласка, ми не заперечуємо. Нехай уряди планет Співдружності дозволять нам провести набір добровольців з числа старшокласників і слухачів молодших курсів військових академій.

Дюбарі розгублено похитав головою.

— Ні, це вже занадто для моїх сивин. Світ остаточно збожеволів. Армія, що цілком складається з дітей…

— Проте боєздатна армія, — зазначив Ворушинський. — Ви самі це бачили.

— У тім-то й річ, що бачив. І досі не можу повірити власним очам. Ми, старики, були твердо переконані, що без нас молодь не здатна й кроку ступити у вірному напрямку, а зараз маємо на свою голову планету, де всім порядкують підлітки. Якийсь юнацький шовінізм, далебі!.. До речі, колеґо, коли ви маєте намір випустити наших людей?

— Вони вже вільні. Нещодавно їх відпустили і, як годиться, вибачились і пояснили, що це був просто превентивний захід. Вони так старанно розшукували ґрупу коммодора Матусевича, що могли зашкодити нашим планам.

Ми з Анн-Марі спантеличено перезирнулися. Помітивши це, Дюбарі пояснив:

— Розумієте, яка тут справа. Розсекретили не лише вас і ваших підопічних. Відразу після приходу до влади царя Павла були схоплені всі наші аґенти на Новоросії. Всі до єдиного — уявіть собі! Як вам подобається такий дружній акт з боку союзників?

Нічого відповісти я не встиг, оскільки наступної секунди до кают-компанії забігла Рашель.

— Тату! — радісно вигукнула вона, але тут побачила Дюбарі, різко загальмувала й віддала честь: — Адмірале-фельдмаршале!

— Вільно, мічмане… гм, лейтенанте-командоре. — Він підвівся з крісла, підійшов до неї і зміряв її пильним поглядом. — Ну, і що ви скажете на своє виправдання? Як поясните неявку в штаб?

Усупереч моїм очікуванням, Рашель не стала виправдовуватися.

— Я не маю прийнятних пояснень, адмірале, — просто відповіла вона. — Визнаю, що серйозно завинила, але не шкодую про це. З цього моменту я складаю з себе повноваження капітана трофейного крейсера „Нахімов“, який, за домовленістю з командуванням флоту Новоросії, переходить у власність ВКС Землі. — Тут донька зняла з коміра лейткомівські значки й простягла їх Дюбарі. — Відповідно, я припиняю своє тимчасове перебування в званні лейтенант-командора й повертаюся до постійного мічманського. Хоча, боюся, ненадовго. Накажете подати рапорт про відставку просто зараз чи зачекати до повернення в штаб?

Адмірал узяв значки, глянув на них, потім знову на Рашель.

— А чому ви не посилаєтеся на перший параґраф статуту?

— Бо на нього посилаються всі, кому не ліньки.

— Чистісінька правда. Згідно зі статистикою кожен третій порушник обґрунтовує свої самовільні вчинки саме цим параґрафом. Проте ваш випадок — саме той, коли таке обґрунтування доречне. Ви ж розуміли, що ваше прибуття в штаб автоматично позбавить вас можливості приєднатися до новоросійського флоту й узяти участь у битві?

— Так точно. Мене б не відпустили.

— А тим часом від контр-адмірала Корейко й капітана Кисельова вам було відомо, що в них кожен командир на вагу золота.

— Так.

— Скільки ворожих кораблів знищив ваш крейсер?

Дочка зам’ялася.

— Я не знаю, адмірале. Треба подивитися бортові записи.

— Як це не знаєте? — здивовано звів брови Дюбарі. — Це ж був ваш перший бій як капітана. Невже ви не рахували?

— Спочатку рахувала, але потім збилася.

— Отже, їх було чимало?

— Ну… так.

— Більше сотні?

— Так, більше, — впевнено відповіла донька.

— Більше двохсот?

— Точно не скажу, адмірале. Але можливо.

— І як ви оцінюєте свій внесок у загальну перемогу?

— Я вважаю, моя допомога була не зайвою. Проте флот міг цілком обійтися й без мене.