Олег Авраменко - Зорі в твоїх долонях

Я не втримався від зубного скреготу, пригадавши той спектакль, який розігрували перед нами Буало з Нарсежаком. Хай йому біс, ми просто сиділи у шатлі, а на екранах нам прокручували змонтований запис! Потім ми прийняли снодійне, і нас швиденько перемістили на планету. Немає нічого дивного, що командир крила, яке супроводжувало „Каллісто“, не бачив, як від корабля відлітає шатл…

— Проте ваше керівництво, — вів далі Ворушинський, — не використовує ці новітні розробки для переоснащення флоту. На це є дві причини. Перша — елементарна параноя. На відміну від тих же ґлюонних бомб, ЕМІ-випромінювачі не стратеґічна, а тактична зброя. Тобто вони ефективні лише при масовому застосуванні. Кілька кораблів з електромаґнітними гарматами результат битви аж ніяк не вирішать — ними слід озброїти як мінімум кілька ескадр. А отже, існує великий ризик, що чужинці, захопивши один корабель, заволодіють цим секретом. Те ж саме стосується і телепортації, та й інших технолоґій. У своїй параної ви дійшли до того, що не користуєтеся нуль-порталами навіть у себе вдома, за надійно заблокованими дром-зонами. Уявіть лишень, який економічний ефект дало б їхнє широке впровадження!

— Так, уявляємо, — кивнув я.

— Але це тільки одна причина. Є й інша, вагоміша. Ґаллійці звикли воювати, це стало стилем їхнього життя, сенсом існування. А звільнення решти людських планет означало б закінчення активної фази війни, перехід економіки та суспільства на мирні рейки. Для багатьох це було неприйнятним.

— Ви хочете сказати, — промовила Анн-Марі, мало не задихнувшись від обурення, — що наш уряд і командування свідомо затягують війну?

— Навряд. Думаю, що переважна більшість ваших лідерів щиро прагне найшвидшої перемоги, але лише на свідомому рівні. А підсвідомо вони не хочуть закінчення війни, бо не уявляють, як житимуть далі, тому користаються найменшою зачіпкою, щоб відтягти цей момент. Коли ми зрозуміли це, то мали два варіанти дій — або зв’язатися з урядами інших людських планет і передати їм наші кораблі, або самим скористатися ними. Я голосував за перше, але опинився в меншості. Ми патолоґічно не довіряємо дорослим, що правда, то правда. Мої товариші боялися знову помилитися й вирішили діяти самостійно, не контактуючи з вашими властями. Не заперечуватиму, можливо, ми вчинили по-дитячому. До речі, Корейко з Кисельовим у цій суперечці підтримували мене, а їхня безглузда витівка з передачею альвам странґлетних запалів була жестом відчаю. Вони розраховували, що волохатики негайно застосують отриману зброю проти ґаббарів, і це змусить керівництво Терри-Ґаллії відмовитися від політики затягування війни.

Я долив у свою чашку кави й кинув туди кружальце лимона. Від почутого мені паморочилося в голові.

— Важко повірити в те, що ви розповіли, але не виключаю, що це може виявитися правдою. А вам точно відомо, що ми маємо всі необхідні технолоґії? Може, ЕМІ-випромінювачі в нас є, але надійного захисту ще не розроблено. Тоді застосовувати цю зброю неможливо — вона вражатиме не лише ворога, а й кораблі, на яких встановлена.

— Захист ви маєте, — запевнив Юрій. — Нам точно відомо. Річ у тому, що вже півстоліття головний науково-дослідний центр Терри-Ґаллії знаходиться в сусідній ґалактиці Туманність Андромеди. Там люди почуваються в цілковитій безпеці, не замикають дром-зони на замок, не тримають у кожній системі озброєний до зубів флот, тож нашим братам було неважко стежити за ходом роботи ваших учених та інженерів. Ми переглянули всі їхні записи і…

Його перебив дзвінок інтеркому. Не встаючи з місця, Ворушинський наказав комп’ютеру відповісти, і на екрані з’явилося обличчя того самого юнака-зв’язківця, якого ми бачили в командному центрі.

— Адмірале, отримано терміновий виклик з розташування Шостої бриґади.

— Гаразд, лейтенанте, з’єднуйте.

— Слухаюсь!

Хлопця на екрані змінила дівчина, не набагато старша, але з капітанськими погонами. Обмінявшись з Юрієм вітаннями, вона доповіла:

— З’явився наш утікач, адмірале. Щойно до системи Бети Горинича увійшов крейсер „Нахімов“.

Ворушинський здивовано звів брови.

— Один? Без супроводу?

— Так точно.

— Хто ним командує?

— Хто й викрав. Рейчел МакЛейн, вона ж Рашель Леблан. Називає себе лейтенантом-командором і стверджує, що судно є законним трофеєм ВКС Землі.

— Дуже, дуже дивно… І що вона від нас хоче?

— Пропонує свої послуги. Свої і свого корабля — саме так вона висловилася.