Аркадій Стругацький - Малюк

— Оце так! — сказала Майка захоплено. — Оце так Горбовський!

Комов зупинився і з-під лоба оглянув нас.

— Прошу всіх приступити до виконання моїх розпоряджень. Якове, знайдіть мені, будь ласка, копію нашого експертного висновку.

Вони з Вандерхузе поринули у вивчення копії, Майка вийшла заганяти глайдер, а я влаштувався біля рації і почав кодувати нашу дискусію. Однак не збігло й двох хвилин, як дешифратор заверещав знову. Комов відпихнув Вандерхузе й метнувся до рації. Перехилившись через моє плече, він жадібно читав рядки, що з’являлися на картці.

Екстрена, нуль-звязок. Центр, комісія з контактів, Бадер — капітану ЕР-2 Вандерхузе. Терміново підтвердьте виявлення останків двох, повторюю, двох тіл на борту корабля та стан бортового журналу, який ви описали у своєму експертному висновку.

Комов перекинув картку Вандерхузе і покусав ніготь великого пальця.

— От, значить, у чому річ, — промовив він. — Так-так… — Він повернувся до мене. — Стасю, що ви зараз робите?

— Кодую, — відповів я похмуро. Я нічого не розумів.

— Дайте-но мені диктофон, — сказав він. — Поки що утримаємося. — Він сховав диктофон у нагрудну кишеню й акуратно застібнув клапан. — Значить, так, Якове. Підтвердьте те, про що вони вас просять, Стасю. Передайте підтвердження. А потім, Якове, я вас попрошу… Ви розумієтеся на цьому краще за мене. Будьте ласкаві, порийтеся в нашій фільмотеці і перегляньте всю офіційну документацію стосовно бортових журналів.

— Я й без цього знаю все щодо бортових журналів, — заперечив невдоволено Вандерхузе. — Ви мені краще просто скажіть, що вас цікавить.

— Та я й сам не второпаю, що мене цікавить. Мене цікавить, випадково чи навмисно був стертий бортжурнал. Якщо навмисно, то чому. Ви ж бачите, Бадера це теж цікавить… Не лінуйтесь, Якове. Існують же якісь правила, які передбачають знищення бортжурналу.

— Не існує таких правил, — пробурчав собі під ніс Вандерхузе і тим не менше пішов робити ласку.

Комов сів писати підтвердження, а я болісно міркував, що ж це таке коїться, чому така паніка і як у Центрі могли засумніватися в цілком чітких формулюваннях висновку. Не могли ж вони там подумати, що ми переплутали останки землянина з рештками якого-небудь аборигена і додали зайвий труп… І як же все-таки, чорт забирай, Горбовський примудрився здогадатися, що в нас тут відбувається? Ніякої користі від моїх роздумувань не було, і я з тугою дивився на робочі екрани, де все було так ясно і зрозуміло, і я з гіркотою подумав, що тупувата людина найсумнішим чином нагадує кібера. От я зараз сиджу, тупо виконую накази: наказали кодувати — кодую, наказали припинити — припинив, а що коїться, навіщо все це, чим усе це закінчиться — нічого не розумію. Геть чисто як мій Том: працює зараз, бідолашний, у поті чола, намагається якнайкраще виконати мої розпорядження і знати не знає, що за десять хвилин я прийду, зажену його з усією компанією до трюму, і вся його робота виявиться ні до чого, і сам він стане нікому не потрібний…

Комов передав мені підтвердження, я закодував текст, відіслав його і вже хотів було пересісти за свій пульт, як раптом пролунав виклик з бази.

— ЕР-2? — довідався глухуватий спокійний голос. — Говорить Сидоров.

— ЕР-2 слухає! — відгукнувся я негайно. — Говорить кібертехнік Попов. Кого вам, Михайле Альбертовичу?

— Комова, будь ласка.

Комов уже сидів у сусідньому кріслі.

— Я слухаю тебе, Атосе, — сказав він.

— Що у вас там сталося? — запитав Сидоров.

— Аборигени, — відповів Комов, повагавшись.

— У подробицях, якщо можна, — попросив Сидоров.

— Насамперед май на увазі, Атосе, — попередив Комов, — я не знаю і не розумію, звідки Горбовський дізнався про аборигенів. Ми самі почали розуміти, що до чого, всього дві години тому. Я підготував для тебе інформацію, почав її вже кодувати, але тут усе так заплуталося, що я змушений тебе просити потерпіти ще якийсь час. Мене тут старий Бадер на таку ідею навів… Коротше кажучи, трохи потерпи, будь ласка.

— Зрозуміло, — погодився Сидоров. — Але сам факт існування аборигенів достовірний?

— Абсолютно, — підтвердив Комов.

Було чути, як Сидоров зітхнув.

— Ну що ж, — промовив він. — Нічого не вдієш. Почнемо все спочатку.

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — пожалкував Комов. — Слово честі, шкода.

— Нічого, — сказав Сидоров. — Переживемо й це. — Він помовчав. — Як ти збираєшся діяти далі? Чекатимеш комісії?