Аркадій Стругацький - Малюк

— А каміння? — запитав він.

— Що — каміння? — не зрозумів я.

— Звідки взялося каміння?

— Це на будмайданчику? Кібери натягали, мабуть. До чого це тут?

— Звідки кібери могли взяти каміння?

— Н-ну… — почав я та замовк. Справді, звідки?

— Навкруг піщаний пляж. Жодного камінчика. Кібери з майданчика не відлучалися. Звідки ж на смузі камені і звідки на смузі суччя? — Він оглянув нас і усміхнувся. — Все це риторичні запитання, звісно. Можу додати, що в нас за кормою, просто під маяком цілий розсип каменів. Дуже цікавий розсип. Можу також додати… Даруйте, ви закінчили, Стасю? Дякую. А тепер послухайте, що було зі мною.

Комову, виявляється, теж було непереливки. Щоправда, випробовування в нього були дещо іншого роду. Проба інтелекту. Наступного дня після прибуття, запускаючи в озеро пантіанську рибу, він помітив за двадцять кроків від себе незвичайну яскраво-червону пляму, що розпливлася і зникла ще до того, як він вирішив наблизитись. Наступного дня на самісінькій верхівці висоти 12 він виявив здохлу рибу, явно з тієї, що була запушена напередодні. Під ранок четвертого дня він прокинувся з чітким відчуттям, що в каюті є хтось сторонній. Стороннього не виявилось, але Комову почулось, як із клацанням лопнула люкова перетинка. Вийшовши з корабля, він виявив, по-перше, розсип каміння біля корми, а по-друге, каміння й оберемки сучків на будмайданчику. Після розмови зі мною він остаточно утвердився в думці, що в околицях корабля коїться щось недобре. Він уже був майже впевнений, що пошукові групи недогляділи якийсь дуже важливий фактор, що діє на планеті, і тільки глибока переконаність у тому, що неможливо було би прогледіти розумне життя, утримувала його він найрішучіших кроків. Він тільки вжив усіх заходів, аби район дії нашої групи не став об’єктом нашестя «зацікавлених лайдаків». Саме тому він з усіх сил намагався сформулювати експертний висновок таким чином, щоб він не викликав ані найменшої підозри. Між тим мій збуджено-пригнічений стан чудово підтверджував його попередній висновок про те, що невідомі істоти здатні проникати в корабель. Він почав чекати цього проникнення і дочекався його сьогодні вранці.

— Резюмую, — оголосив він, немов читаючи лекцію. — Принаймні цей район планети, всупереч даним попередніх досліджень, заселений крупними хребетними, до того ж є всі підстави гадати, що ці істоти розумні. Це, мабуть, троглодити, пристосовані до життя в підземних порожнечах. Судячи з того, що ми бачили на власні очі, анатомічно середній абориген нагадує людину, володіє яскраво вираженою здатністю до мімікрії, а крім того, вірогідно, саме через це — здатністю до відтворювання захисно-відволікаючих фантомів. Мушу сказати, що для крупних хребетних така здатність була зазначена лише в деяких гризунів на Пандорі, на Землі ж цією здатністю наділені деякі види головоногих молюсків. А тепер я хотів би особливо підкреслити, що, незважаючи на ці нелюдські та й узагалі на негуманоїдні властивості, тутешній абориген не тільки в анатомічному, а й у фізіологічному та, зокрема, в нейрологічному відношенні неймовірно, небувало близький до земної людини. Я закінчив.

— Як — закінчили? — схопився я, злякавшись. — А мої голоси? Значить, галюцинації були?

Комов усміхнувся.

— Заспокойтеся, Стасю, — сказав він. — Із вами все гаразд. Ваші «голоси» легко пояснюються, якщо припустити, що будова їхнього голосового апарату ідентична нашому. Схожість голосового апарату плюс розвинена здатність до імітації, плюс гіпертрофована фонетична пам’ять…

— Зачекайте, — сказала Майка. — Я розумію, вони могли підслухати наші розмови, але ж як жіночий голос?

Комов кивнув.

— Так, доводиться припускати, що вони були присутні під час агонії.

Майка присвиснула.

— Надто вже хитромудро, — буркнула вона з сумнівом.

— Запропонуйте інше пояснення, — холодно заперечив Комов. — Утім, імовірно, ми незабаром дізнаємось імена загиблих. Якщо пілота звали Олександром…

— Ну добре, — сказав я. — А дитина плакала?..

— А ви впевнені, що це плакала дитина?

— А з чим це можна сплутати?

Комов утупився в мене, міцно притиснув пальцем верхню губу і раптом приглушено загавкав. Саме загавкав — іншого слова я не підберу.

— Що це було? — запитав він. — Собака?

— Схоже, — сказав я з повагою.

— Так от, це я промовив фразу на одній з говірок Леоніди.

Я був приголомшений. Майка теж. Якийсь час ми мовчали. Все було безсумнівно так, як він казав. Усе пояснювалося, все виходило дуже витончено, але… Було, звісно, дуже приємно усвідомлювати, що всі страхи залишилися позаду і що саме нашій групі пощастило відкрити ще одну гуманоїдну расу. Однак разом з тим це означало найрішучішу зміну в наших долях. Та й не тільки в наших. По-перше, неозброєним оком було видно, що проектові «Ковчег» кінець. Планета заселена, доведеться шукати для пантіанців іншу. По-друге, якщо остаточно з’ясується, що аборигени розумні, нас, напевно, відразу ж «попросять» звідси, а замість нас сюди прибуде Комісія з контактів. Усі ці міркування були очевидними не лише для мене, звичайно, а й для інших. Вандерхузе засмучено смикнув себе за бакенбарди і сказав: