Аркадій Стругацький - Малюк

Це в нас давня суперечка. На мою думку, людство знає достатньо, щоб судити, який розвиток історично перспективний, а який — ні. Майка ж у цьому сумнівається. Вона стверджує, що ми знаємо вкрай мало. Ми вже стикалися з дванадцятьма розумними расами, причому три з них — негуманоїдні. В яких стосунках ми перебуваємо з цими негуманоїдами, сам Горбовський, напевно, не може сказати: вступили ми з ними в контакт чи не вступили, а якщо і вступили, то за обопільною згодою чи нав’язали їм себе, а може, вони взагалі нас сприймають не як братів по розуму, а як рідкісне явище природи, щось на взірець незвичайних метеоритів. От з гуманоїдами все зрозуміло: з дев’яти гуманоїдних рас тільки три погодилися мати з нами що-небудь спільне, та й то леонідяни, наприклад, охоче діляться з нами своєю інформацією, а нашу, земну, дуже ввічливо, але рішуче відкидають. Здавалось би, цілком очевидна річ: квазіорганічні механізми раціональніші та економічніші за приручених тварин, але леонідяни від механізмів відмовляються. Чому? Якийсь час ми сперечалися — чому, заплуталися, непомітно помінялися точками зору (це в нас із Майкою буває досить часто), і Майка, нарешті, заявила, що все це маячня.

— Не в цьому справа. Чи розумієш ти, у чому полягає головне завдання будь-якого контакту? — запитала вона. — Ти розумієш, чому людство от уже двісті років прагне до контактів, радіє, коли контакти вдаються, сумує, коли не поталанило?

Я, звісно, розумів.

— Вивчення розуму, — сказав я. — Дослідження найвищого продукту розвитку природи.

— Це загалом вірно, — погодилась Майка, — але це тільки слова, бо насправді нас цікавить не проблема розуму взагалі, а проблема нашого, людського розуму, інакше кажучи, нас передусім цікавимо ми самі. Ми вже п’ятдесят тисяч років намагаємося зрозуміти, що ми таке, та, дивлячись ізсередини, це завдання не розв’язати, як неможливо підняти себе самого за волосся. Треба подивитися на себе іззовні, чужими очима, зовсім чужими…

— А навіщо це, власне, потрібно? — агресивно поцікавився я.

— А затим, — вагомо сказала Майка, — що людство стає галактичним. От як ти уявляєш собі людство через сто років?

— Як уявляю? — Я знизав плечима. — Та так само, як і ти… Кінець біологічної революції, подолання галактичного бар’єру, вихід у нуль-світ… ну, широке розповсюдження контактного бачення, реалізація П-абстракцій…

— Я в тебе не питаю, як ти собі уявляєш досягнення людини за сто років! Я тебе питаю, як ти уявляєш собі саме людство через сто років.

Я спантеличено поморгав. Я не вловлював різниці. Майка дивилася на мене переможно.

— Про ідеї Комова чув? — запитала вона. — Вертикальний прогрес і все таке інше…

— Вертикальний прогрес? — Щось таке я пригадував. — Зачекай… Це, здається, Боровик, Мікава… Так?

Вона полізла в стіл і почала там порпатись.

— Ось ти тоді витанцьовував у барі зі своєю Танюшкою, а Комов збирав усіх у бібліотеці… На! — Вона простягла мені кристалофон. — Послухай.

Я неохоче начепив кристалофон і почав слухати. Це було щось на кшталт лекції, читав Комов, і запис починався з півслова. Комов говорив не поспішаючи, просто, досить доступно, рівняючись, напевно, на рівень аудиторів Він наводив багато прикладів, сипав дотепами. Виходило в нього приблизно таке.

Земна людина виконала всі висунуті нею перед собою завдання і стає людиною галактичною. Сто тисяч років людство продиралося вузькою печерою, через завали, через хащі, гинуло під обвалами, потрапляло у глухі кути, але попереду завжди була синява, світло, ціль, і от ми вийшли з ущелини під синє небо і розлились по рівнині. Так, рівнина велика, є куди розливатись. Але тепер ми бачимо, що це — рівнина, а над нею — небо. Новий вимір. Так, на рівнині добре, і можна досхочу займатися реалізацією П-абстракцій. І здавалось би, ніяка сила нас не жене догори, до нового виміру… Але галактична людина не є просто земною людиною, що мешкає в галактичних просторах за законами Землі. Це щось більше. З іншими законами існування, з іншими цілями існування. А втім, ми не знаємо ні цих законів, ні цих цілей. Тож, по суті, йдеться про формулювання ідеалу галактичної людини. Ідеал земної людини будувався цілі тисячоліття на досвіді пращурів, на досвіді найрозмаїтіших форм живого нашої планети. Ідеал людини галактичної, мабуть, слід будувати на досвіді галактичних форм життя, на досвіді історії розумних умів Галактики. Поки що ми навіть не знаємо, як підійти до цієї задачі, а між тим нам доведеться ще її вирішувати, причому вирішувати так, щоби звести до мінімуму кількість можливих жертв і помилок. Людство ніколи не висуває перед собою задач, які не готове розв’язати. Це дуже мудро, але ж і дуже прикро…