Аркадій Стругацький - Хлопець із пекла

Отакої, думаю. Знадобився. Ну, звичайно, підхоплююсь, ліжко доводжу до ладу, беруся за сандалії, і тут він мені видає:

— Ні, — каже. — Це облиш. Одягни форму. Та опорядись як слід… зачешись. Гевал гевалом, дивитись сором…

Ну, хлопці та дівчатка, думаю, моря горять, ліси течуть, мишка в камені втопилась. Форму йому. І так мені цікаво стало, що нема слів. Одягаюся, затягуюсь до упору, зачесався. Підборами клацнув. Слуга вашої ясновельможності. Він оглянув мене з голови до ніг, усміхнувся чогось, і пішли ми через увесь будинок до нього в кабінет. Він заходить першим, відступає на крок убік і чітко по-алайськи промовляє:

— Дозвольте, пане старший бронемайстре, відрекомендувати вам. Бійцевий Кіт його високості, курсант третього курсу Особливої столичної школи Гаґ.

Дивлюся — і в очах моїх потемніння, а в ногах дрож. Просто переді мною, як привид, сидить, розвалившись у кріслі, офіцер-бронехідник. Блакитний Дракон, «Вогонь на колесах» у натуральну величину, в похідній формі з усіма розпізнавальним знаками. Сидить, нога на ногу, черевики виблискують, шипами вишкірились, коричнева шкіряна куртка з підпалинами, з плеча звисає блакитний шнур — той ще вовчара, значить… І морда як у вовчари, палена пересаджена шкіра лисніє, голова побрита наголо, з коричневими від опіків плямами, очі як оглядові щілини, без вій… Долоні мої, хлопці та дівчатка, самі собою вперлися у стегна, а підбори так клацнули, як ніколи ще тут не клацали.

— Вільно, курсант, — промовляє він сиплим голосом, бере з попільнички сигаретку та затягується, не відриваючи від мене своїх оглядових щілин.

Я опустив руки.

— Кілька запитань, курсанте, — сказав він і поклав цигарку назад на край попільнички.

— Слухаю вас, пане старший бронемайстре!

Це не я кажу, це мій рот сам собою відбарабанює. А я цим часом думаю: що ж це таке, хлопці та дівчата? Що ж це коїться? Нічого не розумію. А він каже, нерозбірливо так, ковтаючи слова, я цю їхню манеру знаю:

— Чув, що його високість удостоїв тебе… а-а… жувальним тютюном із власної руки.

— Так, пане старший бронемайстре!

— Це ж за які… а-а… подвиги?

— Удостоєний як представник курсу після взяття Аріхади, пане старший бронемайстре!

Обличчя в нього байдужне, мертве. Що йому Аріхада? Знов узяв цигарку, оглянув тліючий кінчик, повернув у попільничку.

— Значить, був удостоєний… Якщо так, значить… а-а… після цього ніс вартову службу у ставці його високості…

— Тиждень, пане старший бронемайстре, — сказав мій рот, а голова моя подумала: ну, чого причепився? Чого тобі від мене треба?

Він раптом весь подався вперед.

— Маршала Нагон-Гіґа в ставці бачив?

— Так, бачив, пане старший бронемайстре!

Зміїне молоко! Який пан смалений знайшовся! Я з самим генералом Фраггою розмовляв, не тобі рівня, і той з другої моєї відповіді дозволив та наказав: без звань. А цьому, мабуть, як музика: «Пане старший бронемайстре». Новопідвищений, чи як? А може, з бидла вислужувався… оговтатися ніяк не може.

— Якби зараз маршала зустрів, упізнав би його?

Оце так запитаннячко! Маршал — він був такий низенький, неповороткий, очі в нього завжди сльозилися. Але це від нежиті. Якби в нього ока не було чи, скажімо, вуха… а так — маршал як маршал. Нічого особливого. У ставці їх багато, Фраґґа був ще з бойових…

— Не можу знати, — сказав я.

Він знов відкинувся на спинку крісла і знов узявся за цигарку. Не подобалася йому ця цигарка. Він її більше в руках тримав і обнюхував, ніж затягувався. Ну й не смалив би… он недопалок який величезний, а я махру курю…

Він підібрав під себе свої цибаті ноги, піднявся, підійшов до вікна і став спиною до мене зі своєю цигаркою — лише голубий димок піднімається з-за плеча. Думає. Мислитель.

— Ну добре, — каже зовсім вже нерозбірливо, і виходить в нього «нубре». — А чи нема в тебе… а-а… курсанте, старшого брата в нас у Блакитних бронехідцях?

Навіть морду не повернув. Так, трішки вухо в моєму напрямі нахилив. А в мене, між іншим, три брати було… могли б бути, та всі померли немовлятами. І така мене лють узяла, на все разом.

— Які в мене, зміїне молоко, брати? — кажу. — Звідки в нас брати? Ми самі ледь живі…

Він швидко повернувся до мене, ніби його шилом штрикнули. Витріщився. Ну чисто бронехід! А я нібито у окопі сиджу… В мене по старій пам’яті шкіра на спині зіщулилася, а потім думаю: пішли ви всі зі своїми поглядами, теж мені — старший бронемайстер драної армії… Сам, мабуть, давав драла, все покинув, аж сюди додрапав, від своїх таки солдатів, певне, й рятувався… І відставляю я нахабно праву ногу, а руки заводжу за спину і дивлюся йому просто в оглядові щілини.