Аркадій Стругацький - Хлопець із пекла

— Ти хто такий? — пробурмотів він. — Ти… цей… Бійцівський Кіт?

— Так, — сказав Гаґ. — Я — Бійцівський Кіт. Мене звати Гаґ. Із ким маю честь?

— Данґ, — обізвався той, помовчавши. — Вибач, я поспішаю…

Він повернувся і, накульгуючи ще сильніше, ніж раніше, пішов геть тією самою дорогою. Гаґ наздогнав його і схопив за руку вище ліктя.

— Зачекай… Ти що, розмовляти не хочеш? — здивовано промовив він. — Чому?

— Я поспішаю.

— Та облиш ти, встигнеш!.. Оце так картинка! Зустрілись у цьому пеклі два алайці — і щоб не поговорити? Що це з тобою? Здурів зовсім чи що?

Данґ спробував вивільнити руку, та де там! Він був зовсім хирлявий, цей недоносок із півдня.

Гаґ нічого не розумів.

— Послухай, друже… — почав він з усією проникливістю, на яку був здатен.

— У пеклі твої друзі! — крізь зуби процідив Данґ, дивлячись на нього з неприхованою ненавистю.

Від несподіванки Гаґ випустив його руку. На мить він навіть утратив мову. У пеклі твої друзі… Твої друзі — в пеклі… Твої друзі — в пеклі! Він навіть задихнувся від сказу та приниження.

— Ах ти… — сказав він. — Ах ти, продажна шкуро! Задушити, пошматувати тварюку…

— Сам ти шкура барабанна! — просичав Данґ крізь зуби. — Кат недобитий,убивця.

Гаґ, не розмахуючись, ударив його попід груди, і, коли хирляк зігнувся вдвоє, Гаґ,не втрачаючи дорогоцінного часу, з розмаху жахнув кулаком по білявій потилиці, підставивши коліно під обличчя. Він стояв над ним, опустивши руки, дивився, як той корчиться, захлинаючись кров’ю, в сухій траві, і думав: от тобі й союзничок, от тобі й друг у пеклі… В роті його була гіркота, і йому хотілося плакати. Він присів навпочіпки, підняв Данґову голову й повернув до себе його заюшене кров’ю обличчя.

— Погань… — прохрипів Данґ і схлипнув. — Кат… Навіть сюди…

— Навіщо це? — промовив похмурий голос.

Гаґ підвів очі. Над ним стояли двоє — якісь незнайомі з місцевих, теж зовсім молоді. Гаґ обережно опустив голову південця на траву і піднявся.

— Навіщо… — пробурмотів він. — Звідки я знаю — навіщо?

Він повернувся і пішов до будинку.

Ламаючи кущі та витоптуючи клумби, він навпростець пройшов до сходів, піднявся до себе, впав долілиць на ліжко і так пролежав до самого вечора. Корній кликав його вечеряти — він не пішов. Бубніли в домі голоси, лунала музика, потім затихло. Відсварилися горобці, лаштуючись на ніч у заростях плюща, завели нескінченних пісень цикади, в кімнаті ставало чимраз темніше й темніше. І коли зовсім стемніло, Гаґ піднявся, поманив за собою Драмбу і прокрався в сад. Він пройшов у найдальший закут саду, в густі бузкові хащі, всівся просто на теплу траву і сказав неголосно:

— Рядовий Драмба. Слухай уважно мої питання. Питання перше. По металу вмієш працювати?..

За сніданком Корній не сказав мені жодного слова, навіть не глянув на мене. Ніби мене за столом і нема зовсім. Я, природньо, підібрався, чекаю, що буде, і на душі, треба сказати, гидко до краю. Весь час чи то вимитись хочеться, чи то взагалі здохнути. Ну, поїв я так-сяк, піднявся до себе, натягнув форму — не допомагає. Якось навіть гірше стало. Узяв портрет його високості — вислизнув він з моїх рук, закотився під ліжко, я й шукати не став. Сів перед віконцем, лікті на підвіконня поставив, дивлюсь у сад — нічого не бачу, нічого не хочу. Додому хочу. Просто додому, де все не так, як тут. Що за доля в мене собача? Нічого ж у житті не бачив. Тобто бачив, звичайно, багато, іншому стільки і не насниться, скільки я наяву бачив, а от втіхи — ані найменшої. Почав пригадувати, як герцог мене тютюном обдарував, — покинув, не помагає. Замість його обличчя постійно зринає цей хирляк, сухорлява його фізія, вся в кров’яці. А замість його голосу — зовсім інший голос, і він усе повторює: «Навіщо це? Навіщо це?» Звідки я знаю — навіщо?

Потім раптом розчинилися двері, увійшов Корній — як хмара, очі — блискавки, — ні слова не кажучи, жбурнув мені мало не в обличчя пачку якихось аркушів, і, знову нічого не кажучи, повернувся і пішов. І дверима гримнув. Я мало не завив від туги, копнув ці аркуші — по всій кімнаті розлетілися. Почав знов у сад дивитися — чорно перед очима, не можу. Підібрав аркуш, який був найближче, почав читати. Потім другий, потім третій… Потім зібрав усі, склав за порядком, почав читати знову.

Це все були звіти. Корнієві люди, які, як я розумію, були закинуті до нас, працювали там у нас: хто двірником, хто перукарем, а хто й генералом. І от вони, значить, доповідали Корнієві про свої спостереження. Чиста робота, годі й казати. Професіонали.