Василь Королів-Старий: Потерчата

Дячиха Євпраксія поралася біля печі. Вона гнівалася. Вже давно перестояла вечеря, час би й спати лягати, а дяка Оверка нема та й нема. А господині ж найгірше, коли вона когось чекає до столу, а той не йде.

- Неначе тобі в болото пірнув! - промовила дячиха сама до себе й із серця підкинула цілий оберемок дров до печі.

Дрова голосно зашкварчали й почали так тріщати, мов там, у печі, хтось лущив горіхи. По вікнах, підлозі й стелі бігали рожеві зайчики. В запічку зацвірінькав цвіркунець, в хату потягло теплом. Стало світліше й веселіше. Великий кіт звівся на лежанці, спочатку вигнувся дугою, а потім витягся, позіхнув і пішов на руки до дячихи. Тут він так гарно почав муркотати, що дячисі аж полегшало на душі.

Вона задивилась на вогонь, як він переплигував з однієї деревини на другу. Немов хтось чіпляв до деревин білі, сині, рожеві та жовті тремтячі краплинки блискучого шовку. Вона поклала руки на стіл, схилила на них голову, позіхнула раз-другий та й задрімала…

Чекав дяка-господаря й Домовик.

Він звик, що й дяк також, як сам Домовик, рідко відходив з дому на довгий час.

Та ще домовик любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та говіркий, а коли бував з чогось задоволений, то виспівував дуже гарно тонесеньким голоском, мов малий хлопчисько, троїчне «Господи, помилуй!» - по тричі вряд. «Бач, випискує, мов комарик!» - посміхався тоді Домовик й почував від того велику приємність. Тепер же йому було сумно…

Дяк Оверко вийшов з дому ще удосвіта до сусіднього села на Храм. Вже давно й споночіло, по селу вже в багатьох хатах погасили світло й повкладалися спати, а Оверка не було й не було…

Домовик виплигнув на хату й сів на теплий бовдур. Відтіль його приємно обвівало легеньким димом березових дров й смачно пахла вечеря. Він подивився навколо, вхопив іскру з димаря, запалив люлечку й виглядав далі.

«Чи й справді не пірнув він часом у болото?» - подумав Домовик саме в той момент, як долі, біля печі, це саме промовила й дячиха Євпраксія.

Трохи ще посидів на бовдурі, а потім притоптав люлечку, щоб часом не впала якась іскра на солом’яну стріху. Тоді заглянув у бовдур, чи там справно горить, й почав злізати з даху.

Як і всякий порядний домовик він довго вагався, чи виходити зі свого двору, чи ні? Все ще він чекав, що ось-ось дяк рипне хвірткою. А тим часом заглянув до собачої будки: чи не спить там Бровко? - подивився, чи Відьма замкнула хлів з коровами; відсунув цебер з цямрини, щоб той не впав у колодязь. І з кожною хвилиною домовик помічав, як у нього в серці настає неспокій за свого господаря.

Тоді вирішив, що за господарство йому нема чого турбуватись, бо в хаті була статечна господиня, а в оборі - Бровко, й швиденько вийшов з двору…

Стояв пізній підзимок. Ніч була темна, як добрий атрамент. Небо було затягнуте таким товстим, чорним сукном, що крізь нього не пробивалося жодного променя зірки.

Домовик по-селянському насунув шапку на вуха й швидко подався назустріч господарю до великого болота, що було на шляху…

А саме в цей час дяк Оверко, добре уконтентований на Храмовому святі й трошки під чарчиною, вийшов з другого села й підходив до болота з протилежного боку.

За селом вискочила поперед нього з-під вільхи маленька, мов темний клубочок, левадна Хуха. Вона помітила, що дяк трохи п’яненький, й покотила попередити

Потерчат, щоб ті заздалегідь розсвітили свої каганці. Бо ж тільки Потерчата могли показати дякові Оверкові справжній шлях в тім недобрім місці. Інакше він - п’яненький - міг дуже легко оступитися з дороги й загрузнути в болоті.

А дяк, хитаючись, помалу посувався вперед. Він навмисно цюкав ціпком на твердій підмерзлій дорозі, щоб почути, де буде м’яке болото. Знічев’я та щоб було веселіше, він тихенько наспівував церковної пісеньки:

- Бла-а-ажен му-у-ж, іже не ідеть на совє-є-т нече-е-сти-вих. Алілуя, алі…

Раптом дяк урвав співу, бо побачив, як перед ним блимнув малесенький зеленкуватий вогник.

- Свят, свят, свят! - скрикнув дяк Оверко, спираючись й протираючи очі. - Чи не випив я зайвої чарки? Може, допився до зеленого змія? Не дурно ж у мене перед очима зелені вогні плигають!…

Тим часом далі засвітився другий вогник, потім третій, четвертий, десятий, двадцятий… То Потерчата розсвічували свої каганці й бігли вперед понад дорогою, щоб вказати дякові Оверкові шлях додому. Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими22 синенькими чубиками на голівках.